Китом.

Я памятаю як ми жили на спині кита.
Одна за одною минали вічності...
мовчали.
Були одне у одного, в атОмах.
По суботах чайкам вслід кричали.

Ми одомашнювали живіт кита,
а він жахливо боявся лоскоту.
Її співу - страшилась пітьма,
а я тоді, залишавсь, без розсуду.

Вона прибирала у серці кита,
а ми із ним дали обіцянку тиху,
що на випадок, китобійного, судна...
я не дозволю їй ... пізнати лихо.

Я майстрував оселю із думок кита
і здавалось, що вона мій сон
що природа її створити не мОгла,
як штиль не створює муссон.

Як тепер бачу, вона та вус кита
й слова - не описуй мене ніколи.
Не брудни словами свої уста,
бережи їх для мене. Будь без мови.

Я взаємно любив її й нашого кита.
За те, що є й те чого не буде,
але крик, капітана, корабля...
сльози, сон, острів безлюдний.

Він став нашим, індійським, океаном,
таким же теплим, таким же в центрі...
де я був китом, вона вічним ранком.
Де були " ми" - замість життя і смерті.