Урбаністичний герой.

Я не просив її бути слабшою.
Навічно йти чи залишатись.
Не вимагав, щоб була справжньою.
Знали, що були одне для одного
єдиним шансом закохатись. 

Я будував моноліти стираючи руки.
Коли руйнувались підставляв плечі,
жахались люди, свої покидали речі
а мені, про силу рани не дали забути.

Під час апокаліпсису, я їв канапку.
В пору убивств, позіхав манірно
чи вірно, жаліти до кінця покірних?
Ти мовчиш, тому що знаєш правду.

Я хотів, щоб мене цитували діти,
а із аркушів зводили барикади,
але їхня мати, із мінімальною зарплатою...
вчила гайками у офіси - летіти.

Я блукав по знекровлених містах.
Там було багато людей колишніх.
Всевишній їх, їх же й облишив...
Коли замінили кров, на побутовий, страх.

Я вдихав урбаністичний запах вулиці.
Знав усіх покинутих долею музикантів,
відважних, я їх звав про себе - мої серванти,
із ліками для душі, якщо вона простудиться.

Я ходив у вбиральню під соло віалончелі.
Проходив повз дружбу соціальних канібалів
зграї. Пишаюсь, що я завжди зайвий
та мій Ліс, далекий від прикрашеної пустелі.