Сьогодні снився мені вільний сокіл
В безмежжі неба голубім,
Крізь хмари він кричав "вже досить!
Топити душі в мареві німім."

Я руки простягла до тих просторів,
Що покривають шовком білий світ,
І він мені очима сотень зворів
Прислав останній заповіт:

"Якщо колись моя шовкова стрічка
Не змінить ніч на день і день на ніч -
Це значить, що Земля впустила вічність
В колодязь суперечок, страхів, бід.

Це значить що людська душа втікла
З прогнившого по суті тіла,
І що ланцюг твоїх образ перемага
Над ланцюгом розкаяння і віри."

І я б хотіла співчувати лиходіям,
Допомагати всім, без осуду провин,
Бо  важче це, ніж кидати камінням
В заблудші душі серед сплутаних стежин.

І сокіл мені скинув свої крила,
З блакиті вилив чистий зір очей,
А в серці проросла барвінком віра
І линула молитвою поміж людей.