Не треба драмгурткiв, давай тверезо

Не треба драмгуртків, давай тверезо.

Вже забагато в голосах металу.

Твої слова заточені, мов леза

Грабіжників з бандитського кварталу.

 

Кохання – шулерська, нечесна, дивна гра.

Життя – смугаста, чорно-біла зебра.

Ось ти, що буцімто з’явилася з ребра,

Тепер зсередини мені ламаєш ребра.

 

Самотність – це смуток далеких зірок.

У цій безпорадності винні обоє ми.

Я тисну на скроні – як тиснуть курок,

І пам’ять у мозок стріляє набоями.

 

Повітряні замки спалив зла та ревнощів покруч,

Реальність, мов токар, затисне нас та відшліфує.

У світі не знайдеш ти фото, щоб ми були поруч,

Та в моїх думках от окремо нас вже не існує.