Коли плине час...

Осінній чоловік в жовтогарячому парку
Холодно-ніжний подих вітру відчуває.
Його це, може, турбувати й має,
Але чи схоче хтось турботу отаку?
Коли на плечі пада неминуча осінь...

Із колихання листя жовтого на гілках
Він чисте дивне небо споминає,
І фільм юнацтва у блакиті споглядає-
Зника тривоги в музиці сопілки.
Минає вік, для сильних то турботи...

З останнім подихом осіннього оркестру
Дивився хлопець в далечінь-згадав роки...
І не піднявши в гору юної руки ,
Він вирішив залишитись з маестро.
Осінній вітер дмухав як завжди...