Летаргічний сон

У затишний теплий вечір,
Ти як завжди ввійшов в  кімнату,
Склонив свої стомлені плечі,
Сон від тебе вже не відняти.
З надієй прокинешся  зранку,
І знову підеш на роботу
З залитого сонечком ганку,
Вітатимеш знову спільноту.
Та як би все добре так сталось,
А не так,  як насправді з тобою,
Як гарно неділю ту спалось,
Замерзшою наскрізь зимою.
 
Холодом віє  у ноги смертельним,
Не встанеш вдягнутися ти.
Очі поколює жахом пекельним,
Грайливі з тобою думки чорноти.
Розплющений погляд, та темно,  як в полі,
В пустинному полі, де немає луни.
Лунають всередині відгуки волі,
Та кличуть все тихше вони.
І тут остаточно ввімкнувши свій мозок,
Ти бачиш, що темно насправді,
Ллються, мов з неба краплини, ті сльози,
Руки і ноги несправні.
Хочеш кричати, та зціплені зуби,
Нитки відчуваеш  у полості рота,
Зшиті кроваві, прохолодні вже губи,
Їх зшила привітна спільнота твоя.
Холод пірнає все глибше у м’язи,
Тіло вже не контролюеш.
Навіки тепер під землею ті в’язень,
Нічого ти вже не відчуєш.
Як шкалки під ногті зашкрябав безсильно,
Легені як тіснуть та рвуться,
Як мозок холоне, вмирає повільно,
І стуки у серці не в такт уже бьються.
Та думки живі ще, ти й досі гадаєш:
Що ж сталось  з тобою, навіщо?
Що  зараз  у гробі ти й досі не знаєш,
Оплакують всі тебе вище.
І перш ніж померти, ти глузд свій втрачаєш,
Й від жаху розплющені віки,
Що  в гробі ти власную смерть зустрічаєш.
Земля тобі пухом, навіки.