Відчувши надію у потиску страху

Відчувши надію  у потиску страху,
Що здавлює кістки ламаючи їх,
І дивлячись  в  очи, він лине все швидше,
Щоб вирвати з кров’ю, повільно, щоб м’яло.
Щоб м’яло у тебе всю душу від жаху,
Майбутні щоб знали, що чекає їх всіх.
Чорнявий пірнає  у душу все глибше.
Доживаєш останні хвилини ти в’яло.
Бліда ця надія вирує  в думках,
Чи то лиш приманка у пащі чорноти,
Що  тягне маняще, бо зна твою слабість,
Що ти лиш людина: до смерті - надія.
Колючий туман понарізав у снах,
Всі внутрощі виллєш з твоєї блювоти,
У мозку порушиться й зникне вся талість,
Залишиться лиш надія на мрію,
Що ще ледве сяє ліхтариком в лісі,
Щелиною  в гробі пускає повітря.
І біль щемить душу,  і дряпа зубами,
Щоб згинув той промінь,  і розум,  і пам’ять.
Триватиме це кругом нашої вісі,
Плекатимеш подих майже не помітно,
Вони щоб тривогу твою не пізнали,
Було щоб, крім тебе, усім завжди гарно.