Фенікс

Зчорніле пір’я розносять пориви вітру.

Немає крил – і нехай, нам не до гонитви.

Щоб не згасили пожежі сльози, поспішно витру.

На грудях більше нема хреста, на устах – молитви.

 

Віками дихати чадом спогадів,

снів і марень.

Конати виром поспішних проводів,

духом схвалень.

Щоб не залишитись тінню натовпу

сотень тисяч,

готуюсь шару людського накипу

відректися.

 

Застелить відчай швидкого сну димова завіса.

Кривавим струпом укриє душу іскристий жар.

Киплять у пам’яті квіти спокою – м’ята і меліса.

Їм не дано прорости колискою на новий вівтар.

 

Заточить кігті до блиску сталі

багряне пекло.

Снують навколо думки повсталі,

поки не смеркло.

Згинає тіло судомним шалом

нових агоній.

Кров проникає палючим жалом

і б’є у скроні.

 

 

Вогненним шлейфом палю минуле.

І відгороджуюсь.

У лаві відчай уже втонулий.

І з цим погоджуюсь.

Я вмираю.

І насолоджуюсь.

Я згораю.

І я відроджуюсь.