P. S.
Коли життя стає лиш списком втрачених адрес
і дух, утомлений блуканням, шукає собі нічліг,
Ти, наче Йозеф К., чалапаєш на свій процес,
в якому жоден з нас від страти мрії не уберіг.
І ти сидиш біля вікна, де дощ малює хрести,
міркуєш, що душа - всього лише тривалий звук,
який щосили прагне врешті-решт перерости
у анатомію страстей із географії мук.
Ми залишаємося тут, посеред літер і дат.
Кохання – спосіб, аби не вити від пустоти,
коли час падає в рів, неначе вбитий солдат,
Ревіти марно навзрид. Нікого вже не спасти.
Ти помічаєш, як тінь лягає на мокрий брук,
як розчиняється вечір у сутінках сірих стін,
і кожен твій новий день - це формула для розлук,
і кожна твоя адреса - масив чиїхось руїн.
Тому не зиркай назад, де пам'ять, як старий пес,
гризе кістки мертвих спогадів, пускає слину на гниль.
Актор театру абсурду, любов – останній рефлекс.
Все, що ти маєш, - печаль. Це було варте зусиль?
P. S. Коли спадає пил з ікон і мудрих книг,
І вечір огортає смутком твій осінній сад,
Ти розумієш: все, що ти стара́нно так беріг, -
Всього лиш тіні, що чимдуж шикуються у ряд.
На світ ми дивимося знову крізь вікно брудне.
Поки історія гортає сумно календар.
Так чи інакше, ми усі второпаєм одне:
Якщо життя – це вирок, смерть для нас – це Божий дар.
