Веселка

 
Одного світлого чудового світанку
Художник пензлик в руки взяв.
Виконав дочки його забаганку –
Сірим життя людей намалював …
Картина взяла за душу усіх,
Всі плакали, як зрозуміли суть.
Ні разу не чути було сміх,
Люди з картини живу душу рвуть.
Там сіре небо й сірі хмари
Покрили сіре місто сірим дощем…
Немов якісь злі, грізні чари
Накрили дім старий хвощем.
На сірих вулицях немає ні людини,
В будинках темно, ніби там людей нема.
Лиш силует маленької дитини –
Це дівчинка, яка була сама…
Вона пронизана до ниточки водою,
Сидить біля дороги і дивиться на сірий дах.
Дівча поринуло у думки з головою,
А на очах відображався жах!..
Все сіре, все – і небо, і будинки,
Троянди, поїзди, дорога і трава,
Й калюжі, й іграшки, і ринки,
Старі вірші і музика нова.
Сірим було все, сіріли навіть люди,
Що бачили картину сіру цю.
Сірий світ був і сірим буде –
Це показав художник. Браво митцю!
Але не сірі будні винні,
Не через них кожен сльозу пускав,
А через очі сині-сині,
Якими Бог дівча обдарував!..
Не тільки жах там панував,
Не тільки сум відображався,
А й веселковий квіт там грав,
Різними барвами до всіх всміхався…
Чому таку картину він намалював?
Донька в час, коли вмирала,
Просила в Бога, щоб він дав
Веселку кольорову, щоб в очах заграла…