Блазень

Далеко десь за хмарами,
Де неба вже не видно,
Дзвенять скрипки з гітарами
Так весело й єхидно.
Про що вони співають
Я зараз розповім:
Вони  оповідають
Про вже минувший грім.
Що ж там тоді відбулось
Одні лиш хмари знають –
Луною відгукнулись
Історії,що не вмирають.
Колись жили два брата,
Як в кожній казці кажуть.
Сім`я була багата
(Що не багато важить).
Один був дуже добрим,
Любив пошуткувати,
Був мужнім і хоробрим,
Все полюбляв співати.
А другий,як собака,
І злий, й гордий, й підступний,
Та ще й страшний, бідака,
І володар підкупний.
І як завжди у всіх казках
Поганий королем став.
Не чути радості в рядках,
Сумний сонет в душі заграв.
А другий блазнем став при дворі,
Усе владарство розважав
І щастя бачив навіть в горі.
Король же брата не взлюбляв.
І ось одного разу наклеп
На блазня донесли царю.
А той і радий, кат він підлий:
«Від злості я увесь горю!
Як мій таке мій вірний блазень!
Як він таке зміг учинить!
Зараз згорю від люті й сказу!
Ні, я велю його спалить!»
В той судний день багато сліз
Пролили ті, хто знав шута.
Стояв у центрі міста віз,
Навколо возу вже товпа.
Тягли, несли бідаку того,
Знесилений, та сміх дзвенів
Луною, ніби не від нього.
Єдиний він серця народу грів.
А що за наклеп? Може й неважливо,
Але хто смів таке царю сказать?!
Можу сказати впевнено й сміливо:
Ніхто не міг на блазня набрехать.
Брата до брата заздрість задушила.
Він сам все вигадав і сам спалив,
Та брата смерть душу його не гріла,
Бо у докорах совісті він все життя прожив.
І кожну ніч йому той самий сон.
Все снився і жахав щоночі.
Цей сміх дзвінкий від брата, стон,
Його безстрашні та веселі очі.
І фраза, що промовив шут
Перед тією стратою страшною:
«Боятися не Там треба, а Тут,
Хоч Там мені дадуть спокою…»
Далеко десь за хмарами,
Де неба вже не видно,
Дзвенять скрипки з гітарами
Так весело й єхидно.