мавка

красивое и болючее стихотворение!

Хотела написать словами Алены - болючее. Очень. И прекрасные тропы, живые, хватающие.

Тая, приветствую) Прочитала твою "Мавку" и не могу не отозваться. Мне кажется, ты перешла на новый поэтический виток - в прежних твоих стихах было больше логики, повествовательности, а здесь - чувственность в чистом виде. Неосознанность, все то, что остается за текстом на "подумать, ощутить, вспомнить". И поэтому оно (стихотворение т.е.)) получилось живым, даже если не брать во внимание прекрасный пассаж со вздохом-выдохом. Неровное дыхание, воспаленное. Спасибо, с удовольствием прочитала.

Сльози мавки Містична воєнна повість Розділ 1. Чорні яблуні Сокира ввійшла в стовбур — і ліс здригнувся. Степан відчув це всім тілом: земля під ногами напружилась і розслабилась, наче жива, якій встромили голку під шкіру. Він опустив руку із сокирою, завмер. — Чого став? — гукнув старший гурту, кремезний чолов'яга з обвітреним лицем і завжди почервонілими очима. — Рубай. Дотемна треба прохід. Степан кивнув, але не рушив. Дивився на узлісся. Дерева стояли нерухомо. Вітру не було — жоден листок не ворухнувся. А десь там, за першим рядом стовбурів, у глибині, щось ворушилося. Повільно. Важко. — Степане! — Іду. Він заніс сокиру. Лезо ввійшло в дерево з глухим стуком. Він працював тут третій день. Село, що притулилося на краю великого лісу, було мертве давно — не місяці, роки. Двори заросли трухлявиною та бур'яном у людський зріст. Хати стояли без стріх, із проваленими стінами, і в порожніх вікнах кублилася темрява — густа, щільна, що не пропускала світло й удень. Криниці позавалювані сміттям і землею, але там, де вода ще стояла на дні, вона була чорна й не рухалась. А сади... Сади були найстрашніші. Яблуні, сливи, вишні — усі стояли з обрубаними гілками. Не спиляні, не поламані бурею — саме обрубані. Ніби хтось величезний пройшов по садах із сокирою та зніс усе, що росло вгору. Зосталися самі кукси — кострубаті, чорні, що стирчали в небо, як обрубки рук. І коли вдалині спалахувало — а спалахувало часто, кожні кілька хвилин, — ці кукси на мить освітлювалися рожевим, і здавалося, що вони тягнуться до неба. Благаючи. Проклинаючи. Прощаючись. Степан намагався не дивитися на сади. Робота, знаряддя, земля під ногами — ось що мало значення. До війни він був електриком. Звик шукати місце розриву. Якщо ланцюг урвався, ідеш по дроту, поки не знайдеш, де він перебитий. Ніколи не починаєш із середини. Ніколи не віриш першій підозрі. Тут він не розумів, де розрив, — і через це злився більше, ніж від самої війни. Колись у Степана була молодша сестра Оксана. Вона загинула задовго до війни — втонула в ставку. Того дня вона телефонувала йому. Він побачив пропущений занадто пізно. Йому тоді було двадцять два, їй — дев'ятнадцять. Він майже навчився з цим жити. Майже. — Чуєш, — озвався напарник, молодий хлопець років двадцяти, з переляканими очима. Звали його Андрій. — А чого ліс той... такий? — Який? — Ворушиться. Ніби вітру нема, а ворушиться. Степан глянув на узлісся. Дерева стояли нерухомо. — Здалося, — сказав він. — Ага, — погодився Андрій, але голос у нього сіпнувся. — Здалося. Працювали до смерку — розчищали завал біля в'їзду в село. Сокири стукали, лопати дзвеніли об землю, і з кожним ударом Степанові здавалося, що ліс відступає на крок, а тоді знову наближається. До вечора вернулися до табору — тимчасового, в уцілілій будівлі школи. Стіни ще стояли, вікна забиті дошками, стріх протікав у двох місцях, але тут можна було спати, їсти, грітися біля вогнища. Уночі один із бійців зник. Звали його Сергій. Тихий чоловік років сорока, завжди тримався осторонь, курив наодинці, говорив мало. Перед сном вийшов за межі табору — сказав, покурити. Більше його не бачили. Уранці знайшли тільки берці. Стояли акуратно, рядком, на самому краю узлісся — там, де трава переходила в мох, а мох — у лісову підстилку. Шкарпетки вивернуті навиворіт, покладені поряд. Слідів не було. — Може, роззувся та й пішов? — припустив хтось. — Куди пішов? Босоніж? У ліс? Ніхто не відповів. Степан дивився на берці. Щось у цьому було не те. Не те, що людина зникла, а те, як саме вона зникла. Занадто чисто. Занадто охайно. Занадто... добровільно. Увечері того ж дня він почув голос. Жіночий. М'який. Знайомий до болю. — Ти знову покинув мене... Він обернувся. Нікого. Але десь у глибині лісу, за стіною темряви, хтось чекав. Розділ 2. Сутінкові сіті Окопи були старі. Їх вирили ще в першу хвилю, потім покинули, потім знову зайняли. Земляні стіни обсипалися, бліндажі прогнили наскрізь, але тут можна було сховатися від обстрілів, і це було головне. Сутінки впали рано. Занадто рано. Степан сидів біля входу в бліндаж, обіпершись спиною на чували з піском, і дивився, як світло витікає зі світу. Небо на заході ще рожевіло від далеких спалахів, але тут, унизу, під кронами, вже густішала темрява. Туман піднімався від землі — сірий, щільний, як молоко, розлите по повітрю. Стелився низько, біля самих ніг, і в ньому тонули звуки. — Дивно, — сказав Михайло, що сидів поруч. Йому було під сорок. До війни займався мостами — проєктував, будував, ремонтував. Одного разу розповідав Степанові про температурні шви: як міст має дихати, бо інакше його розірве зсередини. Степан тоді не зрозумів. Тепер іноді думав, що розуміє. — Туман у цю пору року не має бути, — сказав Михайло. — І не в таку погоду. — Може, болото поруч. — Може. Помовчали. Потім із туману пішли звуки. Спершу — кроки. Повільні, обережні, ніби хтось крався по опалому листю. Потім — сміх. Жіночий. Легкий. Але з якоюсь неправильною нотою, ніби сміялися не з радості, а з чогось іншого. З болю. З туги. З чогось, чому немає назви. Потім заплакала дитина. — Твою матір, — прошепотів хтось із бійців. — Що це? — Тихо! — наказав командир. — Ніхто не виходить. Сидіти на місцях. Але звуки не вщухали. Вони множилися, нашаровувалися один на одного — собачий гавкіт, чийсь шепіт, уривки розмов незнайомою мовою. Голоси кликали на імена, і деякі з цих імен були знайомі. Степан почув, як хтось вимовив ім'я Оксани. Сестри. Він устав. — Ти куди? — схопив його за руку Михайло. — Там... — Нікого там немає. Сиди. Він сів. Але вслухався далі. Вдивлявся в туман, який густішав. І тоді побачив її. Вона стояла серед дерев — на межі туману, там, де світло ще боролося з темрявою. Дівчина. Молода. З кучерявим волоссям, яке здавалося рідким, як вода в струмку. Дивилася просто на нього, і він упізнав її. Не міг не впізнати. — Ти знову покинув мене, — сказала вона. Голос був її. Той самий, який він пам'ятав із дитинства. Зі старого двору. З часів, коли світ ще був цілий. І він згадав. Екран телефона. Її ім'я. Пропущений дзвінок, який він побачив занадто пізно. Хотів відповісти. Хотів устати. Хотів дихати. Але горло стисло. Ноги не слухалися. Повітря стало щільним, як вода. І тоді він знепритомнів. Розділ 3. Донька лісу Отямився на краю лісу. Не там, де сидів. Не в окопі. А на узліссі — лицем угору, на мокрій траві, з відчуттям, що його тягли крізь кущі. Форма в багні й листі, руки подряпані, у волоссі заплутався мох. Поруч нікого. Сів, озирнувся. Табір далеко — метрів за двісті, може більше. Видно дим від вогнища, чути голоси. Але як він тут опинився? Глянув на долоню. На шкірі залишився слід — зелений, вологий, схожий на відбиток листка. Спробував стерти, але слід не зникав. Був під шкірою. Як татуювання. Як щось, що тепер стало частиною його. — Гей! — гукнув хтось. — Ти чого там робиш? Це був старий сапер — той, що ходив із ними вже місяць. Місцевий, із сусіднього села, яке теж лежало в руїнах. Звали його дід Тарас. Йому було під сімдесят, він знав цю землю краще за будь-кого і говорив мало. Степан підвівся і пішов до табору. — Ти чого на узліссі робив? — спитав дід, коли зрівнялися. — Не знаю. Отямився там. Дід став. Подивився на нього уважно — вивчаюче. Ніби бачив уперше. Ніби шукав щось. — Ти її бачив? — Кого? — Не «кого». Що. Степан мовчав. Дід зітхнув і пішов далі. Увечері, біля вогнища, коли всі інші спали або вдавали, що сплять, дід Тарас розповів йому. — У цьому лісі дівчата вмирали, — сказав тихо. — Давно. Ще до війни, до всякого. Які до весілля померли — від хвороби, від горя, від чого завгодно. Або ті, що самі себе вбили з туги. Не всі йшли. Деякі зоставалися. — Мавки? — Так їх називають. Але та, що тут, — старша. Вона тут була, коли ще й назви такої не було. Вона з лісу вийшла, а не в ліс прийшла. — Чого вона хоче? Дід глянув на вогонь. Довго мовчав. Потім сказав: — Вона не хоче. Вона кличе. І забирає не відразу. Спершу пам'ять розмиває. Людина перестає розрізняти, де була, кого любила, навіщо їй вертатися. А тоді вже йде. — А якщо нагадувати? Дід підвів на нього очі. — Пам'ять тримає. Але тримає тільки того, хто сам тримається. Хто хоче триматися. — А якщо не хоче? — Тоді ніхто не допоможе. Ні ти, ні я, ні мати рідна. Знову замовк, потім додав: — І ще одне. У цьому лісі не можна йти за тим, хто кличе тебе твоїм справжнім ім'ям. Запам'ятай. Твоїм справжнім. — Чому? — Бо ім'я — це те, що тримає тебе серед живих. Вона це знає. Вона чекає, коли ти сам себе назвеш. — А якщо не назву? — Тоді, може, й вийдеш. Він відвернувся до вогню і більше не сказав ні слова. Розділ 4. Сестра Вона прийшла наступної ночі. Степан чергував біля входу в бліндаж — сам, із автоматом на колінах, із термосом охололого чаю. Туман знову піднявся, але цього разу звуків не було. Тільки тиша. Щільна. Глуха. Як вата у вухах. І тоді він побачив її. Сидить на поваленому дереві, за десять кроків, дивиться з м'якою усмішкою. Волосся вилося навколо лиця, як струмки, і в ньому заплуталося сухе листя. Очі темні, глибокі. — Не бійся, — сказала вона. — Я не зроблю тобі лихого. Хотів закричати, зняти тривогу, але не міг. Щось тримало його — не страх, а щось інше. Щось, від чого хотілося слухати. — Пам'ятаєш, як ми грали в хованки? — спитала вона. — Ти завжди ховався за сараєм, а я вдавала, що не знаю. І знаходила тебе. Завжди знаходила. Він пам'ятав. Це було їхнє дитинство — старе, довоєнне, з іншого життя. Сарай, за яким він ховався. Оксана, яка завжди його знаходила. — Ти померла, — сказав він. Голос хрипкий, чужий. — Так, — просто відповіла вона. — Але я тут. І ти тут. Хіба це не добре? Встала, підійшла ближче. Від неї пахло мокрою травою, корою, прілим листям — запахами лісу, а не людини. Але обличчя було її. Голос був її. І вона пам'ятала те, що міг пам'ятати тільки він. — Пам'ятаєш, як мама сварила нас за те, що ми їли немите яблуко? — спитала вона. — Ти сказав, що це я. А я сказала, що ти. І нас обох покарали. Він пам'ятав. — Пам'ятаєш, як ти боявся грози? Я приходила до тебе вночі, і ми сиділи під ковдрою. Я казала, що грім — то просто небо сердиться, але воно не зле. Він пам'ятав. — Ходімо, — сказала вона. — Там тихо. Ніхто не стріляє. Ніхто не вмирає. Там просто... спокійно. Він устав. Зробив крок. Потім ще один. Вона йшла поряд, не торкаючись, але він чув її присутність — холодну, вологу, як ранкова роса на шкірі. Увійшли в ліс. Дерева зімкнулися за ними, і світ змінився. Звуки війни зникли — далекі розриви, рідкі постріли, гул техніки. Зосталося тільки дихання лісу — шепіт листя, скрип стовбурів, десь далеко — крик птаха. Він не знав, скільки вони йшли. Час втратив вагу. І тоді пролунав вибух. Далеко, за лісом, але достатньо близько, щоб земля здригнулася. Він став, озирнувся — і зрозумів, що вони зайшли глибоко в ліс. На кілометри. За кілька хвилин. Оксана зникла. Він стояв сам, у темряві, серед дерев, і не розумів, як тут опинився. Назад ішов усю ніч. Розділ 5. Наречена Після цього він намагався не спати. Ночі просиджував біля вогнища, пив міцний чай, розмовляв із ким завгодно, аби не лишатися наодинці. Але сон усе одно приходив — уривками, короткими провалами. В одному з таких провалів він опинився вдома. Не в тому домі, де жив до війни, і не в батьківському, а в якомусь третьому, якого не було. Дерев'яна підлога, скрипучі дошки. На кухні — чайник, який свистить, ніби його поставили давно і забули. За столом — Марина. Щось різала. Цибулю, здається. У неї завжди текли сльози від цибулі, і вона злилася, що не може плакати просто так, без причини. Він стояв у дверях і дивився на її руки. Руки пам'ятав краще за лице. Тонкі пальці, обручка, яку вона знімала перед готуванням і клала на край столу. Маленька звичка, про яку він нікому не розповідав. — Ти довго, — сказала вона, не обертаючись. — Я тут. — Тут — це де? Він не відповів. Не знав. Вона відклала ніж і повернулася. Лице було її — але не зовсім. Очі дивилися трохи повз. Ніби бачила не його, а те місце, де він мав стояти. — Ти не хочеш сідати, — сказала вона. — Хочу. — Тоді сідай. Хотів ступити, але ноги не рухалися. Підлога стала м'якою, як мокра земля. Глянув униз — дошки зникли, замість них мох. — Я не можу, — сказав він. — Можеш, — сказала Марина. — Просто перестань триматися. Сказала це спокійно, ніби про щось буденне. Ніби пропонувала зняти пальто. Він прокинувся. Вогнище майже погасло. Поруч хтось спав, укрившись курткою. Пахло димом і мокрою землею. Просидів до ранку, не стуляючи очей. А коли розвиднілося, виявив, що не пам'ятає, чи був чайник на кухні. Пам'ятав стіл. Пам'ятав руки. Пам'ятав, що вона різала цибулю. А чайник — ні. Може, був. Може, не було. Спробував згадати ще щось із того дому. Шпалери. Фіранки. Щось. Нічого. Тільки мох на місці дощок і її голос: «Перестань триматися». Розділ 6. Коріння Михайло зник через три дні. Знайшли його в лісі — далеко, в глибині, там, де навіть розвідники не ходили. Сидів на поваленому дереві й усміхався. — Мішо, — покликав Степан. Михайло повернув голову. Очі ясні — такими він їх не бачив давно. — Я її бачив, — сказав він. — Лену. — Мішо, це не вона. — Вона, — сказав Михайло спокійно, ніби виправляв креслення. — Я знаю, як вона виглядає. Я її бачив. — Ти її не бачив. Ти бачив те, що ліс тобі показав. Михайло глянув на нього — так, як дивляться на людину, що плутає навантаження з прогином. З легким роздратуванням фахівця. — Слухай, — сказав він. — Я тридцять років проєктував. Я знаю різницю між тим, що є, і тим, що має бути. Вона була там. Я її торкався. — Ти її торкався? — За руку. Степан нічого не сказав. — Не віриш, — сказав Михайло. — Гаразд. Ходімо зі мною. Я покажу. Встав і пішов у глиб лісу. Степан схопив його за руку. — Стій. Михайло обернувся. В очах не було злості. Тільки втома — та сама, яку Степан бачив у себе в дзеркалі. — Ти просто не бачив її, — сказав Михайло. — А я бачив. І знаю, що вона там. Вирвався і пішов. Степан кинувся навздогін, але ліс змінився — дерева стали щільнішими, стежка зникла, і він загубив Михайла з очей. За годину вийшов на знайоме узлісся — сам. Михайла привели через два дні. Сам вийшов — тихий, з усмішкою. Нічого не пам'ятав про те, де був. На його берцях були зелені пагони — тонкі, як нитки. Їх зрізали. Через день з'явилися знову. А ще через день Михайло знову пішов у ліс. Його повернули. Він знову пішов. Так тривало, поки командир не наказав прив'язати його до дерева в таборі. Михайло не опирався. Просто сидів, дивився на ліс і усміхався. Степан приходив до нього щовечора. — Мішо. Пам'ятаєш, як ми їхали сюди? Ти ще сказав, що міст через річку — халтура. Що його нашвидкуруч будували. Михайло мовчав. — Пам'ятаєш температурні шви? Ти казав, що міст має дихати. Інакше його розірве зсередини. — Дихати, — сказав Михайло. — Так. — Пам'ятаєш Лену? Як вона боялася води. Ви на море їздили. Вона за поручень трималася на поромі. Ти тримав її за руку і казав, що не відпустиш. Михайло моргнув. — Лена, — сказав він. — Лена. — Так. Лена. — Я не пам'ятаю її лиця. — Пам'ятаєш. Просто воно сховане. Михайло нахмурився. — Вона трималася за поручень, — сказав раптом. — На поромі. Я казав, що не відпущу. — Так. — А потім вона сміялася. Казала, що якщо впаде, то потягне мене за собою. Наступного ранку пагони на берцях Михайла стали коротшими. На палець. Степан помітив це і вперше подумав: пам'ять могла тримати його. Але тільки поки Михайло сам тримався за неї. Увечері того ж дня Михайло знову розмовляв із кимось у темряві. А вранці пагони відросли — довші, ніж були. Степан дивився на них і розумів: він говорить — і Михайло відповідає. Але Михайло вже не тримається сам. Він хоче туди. Розділ 7. Серцевина Степан пішов у ліс сам. Ліс зустрів його тишею. Чим глибше він ішов, тим щільнішими ставали дерева. Світло майже не проникало крізь крони. Повітря стало вологим, важким, пахло мохом і гниллю. Звуки війни зникли повністю. Ішов довго — годину, може дві. Стежка зникла, але він ішов далі. Вода з'явилася несподівано: спершу під ногами зачавкало, потім показався плес. Темний. Нерухомий. Оточений осокою. Озера не було на карті. Він знав цю місцевість — тут не повинно бути води. Підійшов до берега. І побачив сліди. Босі. Жіночі. Йшли по мокрому піску біля самої кромки води — рівні, глибокі, ніби людина ступала спокійно, не поспішаючи. Починалися біля кущів, вели до води й обривалися. Прямо біля води. Степан глянув на них. Потім на свої ноги — у берцях. І тоді побачив другі сліди. Свої. Теж босі. Виходили з води — на берег, до кущів. П'ята, стопа, пальці. Чіткі, свіжі, ніби він щойно вийшов з озера і пішов у ліс. Степан глянув на свої берці. Сухі. Потім знову на сліди. З води до нього справді вели його власні босі ступні. Постояв над ними. Потім пішов далі. Трохи далі, біля кущів, лежав обривок тканини. Сірий, просякнутий водою. Степан підняв його. Холодний. Мокрий. Поруч із тканиною в пісок учепився тонкий бурий корінь. Такий самий, як ті, що росли на берцях Михайла. Засунув тканину в кишеню і пішов далі. Розділ 8. Озерні зіниці Вона не була людиною. Тіло тонке, гнучке, як верба над водою. Волосся струменіло вниз — не падало, а саме струменіло, як ручаї, і в ньому плавало листя, гілочки, якесь темне насіння. Шкіра бліда, зеленкувата, і на ній проступали плями моху. Очі... Він дивився в них і бачив болото. Темне. Глибоке. Топке. Стояла по коліно у воді, боса, і ступні її не залишали слідів на дні. — Ти прийшов, — сказала вона. Голос був не один. Багато голосів — жіночих, різних, молодих і старих, — говорили водночас, складаючись у слова. — Ти хотів мене бачити. — Хто ти? Вона схилила голову набік. Ніби питання було для неї дивним. — Ти питаєш, хто я, — сказала вона. — А я питаю, хто ти. — Я тебе не кликав. — Ти прийшов. — Це не одне й те саме. Вона подумала. Довго. Ніби слова треба було перекласти з однієї мови на іншу. — Тут усе одне й те саме, — сказала нарешті. Ступила крок до берега. Вода не ворухнулася від її руху. — Ти боїшся, — сказала вона. — Ні. — Ти боїшся, — повторила вона. — Усі бояться. Але не мене. Він мовчав. — Ти боїшся, що я права. Глянула на нього. Очі були не очі, а два вікна в трясовину. — Кожен, хто йде за мною, хоче одного. — Чого? — Щоб нічого більше не було. Він мовчав. — Ти ж цього хочеш? — спитала вона. Він дивився в її очі й розумів, що хоче. Хоче так сильно, що боляче. — Чому ти взяла подобу Оксани? Мавка схилила голову набік. — Подоба, — повторила вона. — Ти думаєш, я щось надягаю. Як сорочку. — А хіба ні? — Я беру те, що в тебе всередині. Воно саме виходить назовні. Глянула на нього. — Ти не хочеш його відпускати. — Ні. — Тоді навіщо прийшов? Він не відповів. Не знав. — Ти можеш зостатися, — сказала вона. — Тут тихо. — Я не хочу тиші. Щось у її лиці змінилося. Не страх. Збій. Ніби вона вперше почула відповідь, якої не знала. — Усі хочуть, — сказала вона. — А я ні. Повернувся і пішов геть. За спиною була мовчанка. Потім — шепіт, ледь чутний: — Ти вернешся. Розділ 9. Чужий Вернувся до табору вдосвіта. Ніхто не спитав, де він був. А ввечері прийшов наказ — вирушати до сусідніх окопів. Там була інша частина. Інші люди. Степан ішов крізь ліс і думав про те, що сказала мавка. «Щоб нічого більше не було». Уранці вони прийшли. Їх зустріли насторожено. Інші. Чужі. Не мовою чи формою — чимось іншим. Свої завжди тримають зброю однаково. Ці — інакше. Різниця була дрібна, майже непомітна — і через це дратувала. Як неправильна полярність у дроті. Усе начебто на місці, а струм іде не туди. Степан спіймав себе на тому, що роздивляється їх занадто пильно. Шукав невідповідності. Не ворогів — чужих. До вечора перестав дивитися. Серед них був молодий боєць — зовсім хлопчисько, років дев'ятнадцяти, з тонкою шиєю і руками, які не тримали зброю, а просто носили її. Дивився на Степана з тією ж настороженістю, що й інші, але в очах було ще щось — страх. Не перед ворогом. Перед тим, що довкола. Уночі Степан почув, як цей хлопчисько говорить із кимось у темряві. — Мамо? — сказав він. — Мамо, це ти? Степан не став дивитися. Знав, що там нікого немає. Уранці хлопчиська не знайшли. Ні берців. Ні одежі. Нічого. Тільки місце біля вогнища, де він сидів увечері, було вологим, ніби на нього вилили відро води. Чужі бійці стояли й мовчали. На їхніх лицях було те саме, що й у своїх, коли зник Сергій. Те саме. Однакове. Степан підійшов до їхнього командира — немолодого чолов'яги з утомленими очима і щетиною, яку він не голив тижнів зо два. — Ваш? — Наш, — сказав той. — Пашко. — Мати? — Мати. Рік тому. Він її кликав. Помовчали. — Ми підемо звідси, — сказав командир. — Тут не можна стояти. — Не можна, — погодився Степан. Командир глянув на нього. — Слухай. — Говорив уривчасто, ніби ощаджував слова. — У нас було. Під Ізюмом. Село. Люди зникали. Ми думали — обстріл. А потім порахували: обстрілу не було. Замовк. Степан не питав. — Ми тоді пішли, — сказав командир. — І ви йдіть. — Поки можемо. — Поки можете, — погодився командир. Пішов до своїх. Степан стояв і дивився йому вслід. Думав про те, що десь далеко, в іншому селі, є такі самі мертві сади, такі самі чорні криниці, такі самі кукси, що тягнуться до неба. І така сама мавка — або інша, але така сама. Вернувся до своїх. Уночі довго не міг заснути. Слухав, як Михайло розмовляє з Леною, і думав про те, що мавка нікого не вбиває. Вона просто чекає. Їй потрібен не солдат. Їй потрібен той, кому є кого втрачати. А такого можна знайти будь-де. Розділ 10. Птах за ребрами Він зрозумів це вночі. Сидів біля вогнища, дивився на вогонь і раптом знову відчув — під ребрами. Той самий удар. Тільки тепер він не затих. Тепер був сильніший. Там щось билося. Живе. Рвалося назовні. Птах. Сидів і слухав його. І мавка прийшла тієї ж ночі. Сіла навпроти, по той бік вогнища, і дивилася на нього очима Марини. — Ти втомився, — сказала вона. Він не відповів. — Ти хочеш, щоб це скінчилося. Не війна. Усе. Ти хочеш, щоб тебе не було. Дивився у вогонь. — Я можу це зробити. Не вбити. Просто... прибрати. Усе, що болить. — Як? — Ти знаєш як. Перестань пам'ятати. І тоді птах замовкне. Заплющив очі. Птах бився. Біль був нестерпний. — Скажи «так», — прошепотіла вона. — І все скінчиться. Він майже сказав. Майже. Але натомість розплющив очі й подивився на неї — на лице Марини, на очі Марини, на все, що він пам'ятав і любив. — Ні, — сказав він. Мавка не змінилася на лиці. Тільки трохи схилила голову. — Чому? — Бо тоді не буде й її. Не буде Марини. Не буде Оксани. Не буде нічого, що було. А я хочу, щоб було. — Боляче. — Боляче, — погодився він. — Але це єдине, що в мене зосталося. Мавка дивилася на нього. Потім устала й пішла в ліс. А птах за ребрами зостався. Розділ 11. Сокира Він пішов у ліс на світанку. Знав: Михайло там. Взяв сокиру. Ту саму, якою рубав завали. Важку, з дерев'яним держаком, відполірованим долонями до блиску. Взяв не як зброю — як знаряддя. Ліс можна було зрозуміти. А отже, можна було знайти те, що тримає. Ішов довго. Ліс мінився — дерева ставали щільнішими, повітря важчим, звуки глухішими. Він дихав, і з кожним вдихом дерева змикалися тісніше. Видихав, і болото ширшало — він чув це, як відчувають наближення води під ногами. Вийшов до озера. І побачив Михайла. Той стояв по коліно у воді, серед осоки, й усміхався. Очі відкриті, але дивилися не на Степана — кудись далі, всередину. З-під одежі, з рукавів, з-під коміра виходило коріння — тонке, буре, тяглося вниз, у воду, і вбиралося в дно. Ноги його вже не були ногами — були стовбурами, що йшли в мул. — Мішо, — покликав Степан. Михайло не відреагував. — Мішо! Повернув голову. Повільно. Ніби цей рух коштував йому великих зусиль. — Степане? — сказав він. Голос тихий, далекий. — Ти прийшов. Степан здригнувся. — Ходімо. Я тебе витягну. — Навіщо? Мені добре. — Ти вмираєш. — Ні. Я живу. Уперше за довгий час. Степан ступив у воду. Була холодна — крижана, як у ополонці. Ноги відразу загрузли в мулі. — Ти не живеш. Ти просто... є. Нічого більше не буде. Ні Лени, ні тебе, ні пам'яті. — Це добре. — Це смерть. Михайло глянув на нього. В очах на мить промайнуло щось — нерозуміння, страх, може, пізнавання. — Я не пам'ятаю її лиця, — сказав він раптом. — Лени. Я пам'ятаю, що любив. Але лиця немає. Степан зрозумів: коріння вже забрало занадто багато. — Ходімо. Я допоможу згадати. — Не можу. Коріння. Степан підійшов ближче. Побачив коріння — воно виходило з тіла Михайла, тяглося вниз, у мул. Якщо рубати — можна пошкодити його. Якщо тягнути — можна розірвати. Якщо лишити — він зостанеться тут назавжди. І тоді з води піднялася мавка. Вона була вже не така, як минулого разу. Лице мінилося — то Марина, то Оксана, то хтось іще, кого Степан не знав. Голоси звучали хором. — Лиши його, — сказала вона. — Він уже вдома. — Він не вдома. Він у тобі. — Те саме. Ступила крок до нього. Вода не ворухнулася. — Ти можеш зостатися з ним. Або піти. Але його не забирай. Він прийшов сам. Отже, він мій. — Ти покликала його тоді, коли він уже не міг триматися. — Я всіх кличу. Ідуть не всі. Глянула на нього. І раптом промовила — тихо, м'яко, голосом Марини: — Степане. Він завмер. Своє ім'я. Своє справжнє ім'я. Почув його — і не відповів. Просто стояв і мовчав. Дивився в її очі — в болото — і не віддавав їй того, чого вона хотіла. Мавка чекала. Потім у її голосі щось змінилося. Не страх — збій. Ніби вона вперше почула відповідь, якої не знала. Степан підняв сокиру. — Що ти робиш? — Рубати буду. — Він помре. — Може. А може, ні. Але якщо я не зроблю — він точно не вийде. — Ти не знаєш, що робиш. — Знаю. Я перерубаю коріння. І заберу його. — Якщо помилишся — він помре. — Тоді я буду пам'ятати, що вбив його. Заніс сокиру. І перш ніж ударити, сказав — тихо, тільки собі: — Степан. Своє ім'я. Сам. Нікому не віддав. Мавка закричала. Не голосом — усім лісом. Дерева затріщали, вода сколихнулася, птахи зірвалися з віття. Крик був такий, що Степан упав на коліна, але сокири не випустив. Ударив по корінню. Раз. Другий. Третій. Коріння лопалося, як гнилі мотузки. Михайло застогнав — уперше за весь час. Степан рубав далі. Не знав, де кінчається коріння й починається тіло. Не знав, скільки ще витримає Михайло. Просто рубав — бо це було єдине, що він міг зробити. — Ти не можеш! — кричала мавка. — Він мій! Він сам прийшов! — Він твій, — погодився Степан. — Але не весь. Перерубав останній корінь. Михайло похитнувся й упав — просто у воду, лицем униз. Степан схопив його за плечі й витяг на берег. І тоді відчув, як долоню обпекло холодом. Стиснув пальці. Під шкірою щось ворухнулося — і зникло. Не став дивитися. Мавка стояла у воді. Лице більше не мінилося — було одне, сіре, неясне, як туман. — Ти заплатиш, — сказала вона. — Знаю. Звалив Михайла на плечі й пішов. Ліс не відпускав. Дерева змикалися, стежка зникала, коріння хапало за ноги. Степан ішов. Крок за кроком. Михайло стогнав у нього на плечі, і це було добре — отже, живий. Не пам'ятав, як вийшов. Просто в якусь мить дерева розступилися, і він побачив небо — сіре, але справжнє. І табір удалині. І дим від вогнища. Зробив останній крок і впав. Розділ 12. Світанок Отямився в лазареті. Палатка, койка, запах спирту й крові. Поруч — Михайло. Живий. Дивився в стелю й мовчав. Степан повернув голову. — Мішо. Михайло повернувся. Подивився на нього. Довго. — Ти хто? — спитав він. Степан не відповів одразу. Не став перелічувати. Не став казати: тебе звати Михайло, ти з Києва, ти інженер. Факти — це ще не людина. — Степан, — сказав він. Михайло нахмурився. — Ім'я знаю. Тебе — ні. — Ми працювали разом? — Так. — Я був інженером? — Був. — Мости? — Мости. Михайло заплющив очі. — Лена, — сказав він. — Твоя дружина. — Я не пам'ятаю її лиця. — Нічого. — Я пам'ятаю, що любив. — Цього досить. Михайло розплющив очі й подивився на Степана. — Я зостануся, — сказав він. — Добре. Михайло заплющив очі. — Степане? — Так? — Не йди. — Не піду. Михайло заснув. Справжнім сном — глибоким, спокійним, без усмішки. Степан вийшов із палатки. Небо світлішало. Туман відступав. Ліс стояв тихо — нерухомий, мовчазний. На осоці біля краю болота блищали краплини. Дрібні, прозорі. Роса. Дивився на них. Потім вернувся до палатки. Розділ 13. Мавчині сльози Через кілька днів сапери знову почали розчищати село. Сокири знову били по деревах. Ліс мовчав. Не тому, що пішла мавка. Степан просто більше не чекав від нього відповіді. Проходив повз старий сад. Не хотів дивитися, але щось змусило повернути голову. На одній із мертвих яблунь — на тій самій, що стояла найближче до узлісся, — з'явилася маленька зелена брунька. Став. Брунька була крихітна, ледь помітна — тонкий зелений горбик на чорній корі. Дивився на неї. І раптом зрозумів, що не може згадати голос Марини. Пам'ятав лице. Пам'ятав руки. Пам'ятав, як вона сміялася. Пам'ятав, як одного разу стояла боса на кухні й злилася, що він знову прийшов пізно. Але її голос зник. Не слова. Сам голос. Він знав, що вона казала. Знав кожну інтонацію. Але почути її всередині себе більше не міг. Мавка сказала: «Ти заплатиш». І він заплатив. Стояв і дивився на бруньку — на тонкий зелений паросток на мертвій яблуні — і думав про те, що життя вертається. Що Михайло живий. Що ліс мовчить. Але щось він утратив. І тоді почув за спиною: — Не забудь. Обернувся. Нікого. Тільки на траві блищали краплини. Степан не став дошукуватися, звідки вони взялися. Потім пішов. А на сусідній гілці — сухій, обрубаній, — висіла одна краплина. Прозора. У ній відбивалося небо. І щось іще — неясне, далеке, як лице, яке пам'ятаєш, але не можеш згадати. Він не обертався. Але всю дорогу до табору чув, як за ребрами б'ється птах. Живий. Він уже забув її голос. Але не забув, що любив її.