Сократ
Він стояв біля рибних рядів, де луска́ блищить, як щити
тих, що не повернулися з-під Де́лоса чи Потіде́ї.
І в кожному слові було намагання нарешті дійти
до межі, де кінчаються люди й починаються чисті ідеї.
«Послухай», - казав він юнакові, чий погляд іще не згас
у нудних розрахунках прибутку від продажу фіг і вовни, -
«Те, що ти називаєш «собою», - це просто транзитний час
життя, що держава бере у оренду, щоб ти залишався повний
ілюзій про вільний поліс». Луна небезпечних цих слів
Всіх привладних мужів позбавляла можливості мислить тверезо.
І кусючий цей ґедзь виклика́в у чиновників гнів
і бажання позбутись шале́нця, бо Слово – гостріше за лезо.
Цикута мала смак дешевої реци́ни, розведеної водою з Ле́ти,
Цей напі́й відправляв людей в за́світи з грецьких земель.
Він випив її дрібними ковтками, стежачи, як зникають геть силуети
суддів, учнів, дерев і примарних за обрієм скель.
«Крито́не», - сказав він, коли ноги стали схожі на дві мармуро́ві колони,
що тримають для храму важезні його склепіння, -
«Віддайте Асклепію півня. Нехай це лише́ забобо́ни.
Життя – це хвороба. Лиш смерть – від хвороби спасіння.».
Загибель - лиш зміна регістра, супро́тив тілесному м'ясу,
де наш діалог переходить в нестерпно нудни́й монолог.
І тепер він вже там, де немає меж, про́стору й ча́су,
допитує Бога чому він жорстокий, цей Бог.
