Цариця Цяця з цокольного поверху

I

 

Усі називали її виключно Цариця Цяця, з наголосом на першу «Ця»: дзвінко, коротко, хльостко - наче випльовували кісточку від стиглої черешні. Ніхто не знав справжнього імені дівчини.

Коли піп (череватий коротун із рідкою цапиною борідкою) запитав ім'я покійної, щоб її відспівати, ми не змогли відповісти. У церкви на такі випадки існує некро-бюрократична лазівка: покійному присвоюють ім'я того святого, пам'ять якого вшановується в день відспівування. Той день був пов’язаний із пам’яттю мучениці Акилини, Рівноапостольної цариці Олени та преподобної Параскеви Римської. Оскільки Рівноапостольна Олена була царицею, ми угледіли у тому небесний знак, і, забобонно киваючи, обрали саме це ім’я. Себто я не знаю, як мою знайому звали за життя, але після смерті вона стала Оленкою. Оце Цяця здивувалася, коли у раю до неї почали звертатися цим ім’ям.

Гадки не маю, як влаштувалася дівчина, коли потрапила у засвіти. Я знав її тільки з цього боку Божого кордону. Цариця Цяця мешкала на цокольному поверсі старого будинку кінця XIX сторіччя. До революції там був трактир, потім мешкала солдатня та складався різний інвентар.

Якщо вам невідоме архітектурне визначення «цокольний поверх», то це географічно унікальний простір, який застряг у текстурах нашої реальності рівно посередині між сирим пеклом класичного підвалу зі щурами та повноцінним першим поверхом. Кажучи простою мовою, це коли твої п'ятки вже офіційно перебувають під землею (і зариті туди не менш ніж на половину висоти кімнати), але верхівка твоєї дурної голови та верхня частина вікон усе ще гордо стирчать над асфальтом, дозволяючи тобі насолоджуватися неповторною панорамою з брудних кросівок і собачих дуп.

Зсередини оселя Цариці Цяці виглядала як результат випадкового коїтусу по-п’яні між готичним собором і радянським універмагом. Цей просторовий симулякр тримався на трьох китах: монументальній тузі, дефіцитному сакралізмі та побутовому абсурді. На шибки була наклеєна дешева сонцевідбивна фольга з візерунком, що створювало всередині криваво-матове, «кафедральне» освітлення. Головне місце в кімнаті займала громіздка лакована румунська стінка «Трієст». Вона височіла до стелі, наче монументальний готичний вівтар. За нею стояли поточений шашелем стіл та хитке ліжко.

У квартирі не було жодного стільця. Тому численні гості, що приходили до неї на теревеньки й посиденьки, мусили без церемоній сидіти просто на підлозі. Вони мостилися на затертих килимах, схрестивши ноги на східний манер.

Простір навколо гостей нагадував склад навмисно загублених речей. Усі вільні кутки, простінки та підвіконня займала гігантська купа хламу, який дівчина щодня збирала на місцевому смітнику. Для Цариці Цяці це не було банальним збиральництвом. Вона щиро вірила, що займається «трансцендентною евакуацією» та «рятує речі» від небуття. Порятований непотріб зазвичай щедро роздарювався знайомим без права відмовитися. Мені вона презентувала крихітного пластмасового солдатика римського легіону з ефесом без леза у витягнутій руці. Вочевидь, меч був давно відламаний.

- Він схожий на тебе, - безапеляційно заявила вона, - Кидається голіруч на ворогів, яких не існує.

Та поламана іграшка досі лежить між підвіконням та батареєю якоїсь із численних квартир, які я тоді знімав у марних пошуках власного місця у світі.

Сама дівчина мала бліде, майже прозоре обличчя з тонкими «візантійськими» рисами, як на старовинних релігійних фресках. Але цей ефект чистоти миттєво руйнував занадто яскравий, агресивний макіяж. Губи кольору стиглої, розчавленої вишні та підведені вугільно-чорним очі створювали враження, що вона щойно або вийшла з нічної зміни в підпільному клубі, або саме збиралася приносити в жертву козла. Очі Цариці Цяці мали колір привокзального чаю, що застоявся в гранчаку: каламутні, глибокі, з плаваючими на дні шматочками чаїнок невисловленої туги. Вона мала хтивий погляд досвідченої повії, що контрастував із наївною, дитячою посмішкою.

Особливою гордістю Цариці Цяці були пальці - довгі, як спагеті вищого ґатунку. Ці пальці були створені, щоб грати ноктюрни Шопена, але натомість увесь час крутили сигарету, яку вона завжди носила із собою, хоча й не курила.

Цариця Цяця ніколи не ночувала одна. Себе вона пропонувала так легко і невимушено, що це виглядало не гріхопадінням, а радше актом благодійної роздачі гуманітарної допомоги в зоні морального лиха. У її проміскуїтеті не було ні пристрасті, ні розпусти - лише чиста, раціональна деконструкція самотності.

Чоловіки з’являлися в її підвалі за принципом ротації караулу, запливаючи з нічного мокротиння вулиць, наче випадкове сміття у стічну канаву. Цяця приймала їх без кастингу, як приймають телеграми про смерть далеких, нелюбимих родичів, - з кам’яним обличчям і повним розумінням неминучості процесу.

Сама процедура зваблення була позбавлена будь-якого еротичного глянцю і нагадувала заповнення податкової декларації. Цариця Цяця просто дивилася на чергового бродягу і казала: «Сьогодні ти спиш праворуч, бо лівий бік ліжка тримається на чесному слові і підручнику з геометрії за 8-й клас». І все. Стіни Єрихону падали без жодних труб.

Її ліжко бачило такий парад субкультур, від якого у середньостатистичного соціолога стався б апоплексичний удар. Різноманіття її нічних гостей нагадувало ожилий каталог контркультурного секонд-хенду: пролетаріат (сантехнік Жора, який пахнув карбідом і невиплаченими аліментами, і чиї татуювання на плечах були схожі на розмиті параграфи кримінального кодексу); інтелігенція (запійний доцент кафедри філософії, котрий під час кульмінації статевого акту цитував Гайдеггера і плакав через кризу західного раціоналізму); поп-культура (місцевий репер МС Кастет, який у ліжку не знімав бейсболку, бо без неї втрачав зв’язок із чорним гетто на околиці Шепетівки); маргіналітет (глухонімий могильник, який приносив Цяці цукерки «Ромашка» та «Тузік», зібрані з могильних плит, і пахнув свіжою глиною, наче щойно сам ексгумував себе заради побачення).

Це тільки ті, про кого дівчина сама мені розповідала.

Процес любові з Царицею Цяцею нагадував ритуал екзорцизму навпаки: чоловіки заходили в неї, щоб залишити там своїх внутрішніх демонів, а виходили порожніми й чистими, як вимиті трилітрові банки.

Замислившись під час миття тарілок у холодній воді, або про щось замріявшись, Цариця Цяця завжди наспівувала одну й ту саму мелодію. Це був її персональний саундтрек - монотонний, як гудіння трансформаторної будки, і липкий, наче стрічка для ловлі мух. Думаю, пісеньку вона вигадала сама, бо більше не чув її від жодної живої (наголошую: живої!) душі.

Вона мурликала її собі під ніс, інтонуючи десь між церковним розпівом і вокальною манерою незмащеної дверної петлі. Текст був таким:

 

«Дівка-наживка жила у печері,

Вічно хмільна від «Кривавої Мері».

Сонячно в дівки було на душі,

Хоч за вікном вирували дощі …»

 

Цей вокальний перформанс мав дивний терапевтичний ефект на навколишнє середовище. Таргани під плінтусом уповільнювали свій біг і завмирали в позах античних мислителів. Навіть тьмяна сорокаватна лампочка починала миготіти в такт, перетворюючи напівпідвал на подобу нічного клубу для перебуваючих у депресії екзистенціалістів.

****************************************************************

Врешті сталося те, що мало статися рано чи пізно за всіма законами жанру й теорії ймовірностей. Сюжетна петля просто втомилася розтягуватися. Якщо людина сама шукає шиєю зашморгу, доля неодмінно відгукнеться на невербальний заклик.

Того вечора на рівні її підвіконня спочатку з’явилися дві пари брудних кросівок сумнівного походження, які рухалися в ритмі синкопованого блатного кроку. Потім у двері постукали - чотири рази, коротко, наче забивали цвяхи у труну тиші.

Цариця Цяця впустила їх легко, без жодного зайвого запитання, наче приймала кур’єрів із доставкою піци, де замість сиру була смерть. Це були двоє зальотних типів із обличчями, які зазвичай малюють на плакатах «Їх розшукує поліція». Один – худий та покручений, як канцелярська скріпка, з татуюванням у вигляді зів'ялої троянди на кадику; інший - квадратний, набряклий від дешевого алкоголю й поганої генетики (як то кажуть: інцест – справа сімейна). Від них смерділо сирим вокзалом, перегаром і дешевим одеколоном, який вони, судячи з усього, приймали внутрішньо для стимуляції хоробрості.

Цяця не зрадила своїм звичкам, котрі переконували, що непроханих гостей не буває, непроханою може бути тільки самота.

Вранці її знайшли задушеною на одному з килимів - старому, вицвілому, з анімалістичним візерунком «Олені в лісі». Тварини на килимі виглядали сумними і приреченими - ідеальне товариство для безіменної небіжчиці.

Дівчина застигла у формі розпластаної літери «Ж», недбало викинутої на брудну підлогу з алфавіту. Каламутні зіниці кольору привокзального чаю некліпно дивилися на брудну миготливу лампочку з виразом легкої іронічної вищості. Наче вона нарешті дізналася правильну відповідь на кросворд, який ніхто не міг розгадати.

 

II

 

Років десять по тому я випадково опинився у її районі. Простір навколо встиг пройти декілька стадій капіталістичного розпаду й подальшого євроремонту, перетворившись на суміш урбаністичного гетто та виставки пластикового сайдингу. Не знаю, що саме спрацювало, - можливо, м’язова пам’ять ніг, яка і привела мене до її будинку, наче старого коня до порожніх ясел. Напевно, я б пройшов повз ці нещасні вікна, якби повітря раптом не здригнулося від тонкої фонетичної вібрації. Чітко пролунав до болю знайомий голос:

 

«Дівка-наживка жила у печері,

Вічно хмільна від «Кривавої Мері».

Сонячно в дівки було на душі,

Хоч за вікном вирували дощі …»

 

Час зупинився, зробив коло пошани над трупом спогадів і тріснув навпіл. Цей культурний код не мав права на реінкарнацію, але він звучав.

Я підійшов до яскраво освітлених вікон, присів навпочіпки, наче неофіт перед першим причастям, і зазирнув усередину через щілину між склом і підвальною реальністю.

За столом квартири Цариці Цяці на цокольному поверсі сиділа вгодована родина жлобів: жлоб-тато в майці-алкоголічці, жлобиха-мати з обличчям, схожим на забруднений підгузок, і двійко жлобів-дитинчат - маленькі копії батьківських прототипів, що вже зараз виглядали майбутніми продовжувачами сімейної династії бидланів.

Вони колективно, з ентузіазмом доісторичних рептилій, жерли огидне жлобське хрючево. Це була складна, багатошарова конструкція з майонезу «Провансаль», пересмаженої ліверної ковбаси та напівсирої картоплі, яка агресивно шкварчала на сковорідці.

Раптом тато-жлоб зафіксував мій погляд у вікні. Його зіниці, мутні, як вміст унітазу перед змивом, на мить зустрілися з моїми.

Він хрипко матюкнувся, підвівся, і з гуркотом, наглухо закрив важкі пластикові жалюзі. Кадр обірвався. Світло згасло для зовнішнього спостерігача.

Я підняв очі у намальоване всесильним імпресіоністом нічне небо. Звідти знову пролунало:

 

«Дівка-наживка жила у печері,

Вічно хмільна від «Кривавої Мері».

Сонячно в дівки було на душі,

Хоч за вікном вирували дощі …»