Роздум про Кобзаря

Чи можеш ти повірити зітханням
народу українського села.
Тортурам, переплетеним з коханням,
серед свавілля панства задля зла.

Візьми "Кобзар" у тихую негоду,
коли за вікнами малює вражень дощ.
І прочитай про те життя народу,
що так давно, неначе відбулось...

Про що подумаєш ти у хвилини вічні...
Про те, що за вікном така краса.
Цінуймо час. Та навчімось радіти...
Бо там жила Шевченкова душа.

Яка співала тугою свободи,
не для своїх дарів, багатств та мрій.
А краси та вічності народу,
за тих простих людей і трударів...

Навчись хоча б то інколи спинитись,
аби помітити  красу отих гаїв...
Що хилять віти в ріку, щоб напитись,
та дарувати шурхіт тихих слів.

Поміть красу в очах старих і сивих,
товоєї матері - Вкраїни за життя...
Бо все минеться, з тихим ніжним плином,
за піснею ледь - чутного доща...