Absurda lex
Наш ранок біжить із-під крана іржавою лімфою,
Медсе́стри розносять у відрах густий кисіль ча́су.
Стіна стає раптом морською вродливою німфою,
І кахель впивається в п’яти, немовби тераса
На вході готелю в Трієсті. Чи в Празі. Чи в пеклі.
Тут зі́бганий простір, неначе вчорашня газета.
Як риби, що втрапили з моря у битви запеклі,
Ми ловимо ротом не кисень, удари кастета.
Сонце на́двоє ділить кімнату, як гіпотенуза.
Мій сусід по палаті у мареві після "приходу".
Бог говорить нам: «Тиша — це ваша омріяна муза,
Пий, поете, її, як вино, відчувай насолоду!»
У моїй голові оселився маленький оркестр:
Паганіні на скрипочці грає там гімн анархістів,
Але кожен відточений рух — це страдальницький жест,
Час поставив нас в хор. Бо не любить софістів й солістів.
Світанок - сніданок. А сонце — це жовта піґулка,
Яку Бог забув розчинити у склянці неба.
Як кіт, вигинає місто хребет провулка,
Птахи всі летять не у вирій, а геть від тебе.
Тут ліжко пускає в підлогу міцне коріння,
Паркет стає морем, де плавають білі халати.
Усіх, як скажений щур, тут гризе сумління,
І кожен із нас — король у короні з вати.
Ми бачимо речі, яких не навчишся в школах:
Як стіни шепочуться мовою древніх інків;
Як світ розпадається на кольоровий порох;
І як проростають плоди наших хибних вчинків.
Хто знає - аbsurda lex, той тримає стрій,
Оскільки за щось же потрібно нам тут ще триматися.
Бо світ — це лише недописаний Богом сувій.
А душі приходять на землю у смерть щоб погратися.
