Дива таки бувають

«Я дуже хочу дещо Вам сказати,
Не знаю як почати це, але...

Мене хотіли Ви намалювати,
А в мене вже на поїзд був білет.

Я так хотіла зустріч відмінити,
Не їхати нікуди й ні до кого.

Мене Ви не схотіли зупинити,
Тому таки я подалась в дорогу. 

Я їхала годин, напевно, з дев’ять,
І увесь час лише про Вас гадала. 

Гадала що і як, коли, чи скоро, де б я,
Зустріти Вас в житті своєму мала. 

Бо ваші руки, ваші очі, ваші губи,
Мене так вправно й вірно полонили. 

Я сподіваюсь, що вони мене не згублять, 
А якщо й так... Я б вік на них дивилась. 

Як повернулась в місто — Вас шукала,
Неділі дві чи три — не рахувала.

І я вже думала, що все... Що все пропало,
Але я тут і я кажу Вам — покохала. 

Напевно з першої хвилини, чи секунди,
Я знаю, це так дивно, але правда.

Я в цьому місті ще два дні пробуду,
Будь ласка, подзвоніть до мене завтра».

Вона пішла, не озирнувшись зовсім,
Тремтіла, мов осика, так боялась. 

Такий сюрприз їй дарувала осінь,
Вона на нього і не сподівалась. 

Назавтра дощ немов з відра полив,
Вона чекала — телефон почав дзвеніти. 

Це він! Це він! Це він їй подзвонив!
«Алло, так-так, я можу говорити». 

Він запросив її в кафе, опів на сьому,
Вона аж розцвіла — така щаслива!

Дива таки бувають в світі цьому,
І їм не заважає навіть злива.