Жереб метеликів. Крихкий, ворожий світ.

I

 

Лампочка у кабінеті відповідального кайднес-міністра Джона Хіддена спалахнула червоним. Пролунав неприємний, схожий на вовче виття звук.

Політик відклав авторучку, котрою старанно підписував чималий стос паперів. Підійшов до джерела шуму. Крутнув лампочку вліво, від чого червоний вогник згаснув, сирена затихла, а стіна роз’їхалася, перетворившись на величезний монітор, на якому зображувалися обидві земні півкулі – об’єднана держава Гармонезія.

- Ну звісно, знову відрядження у Старий Світ, - невдоволено тицьнув чоловік вказівним пальцем у пульсуючу чорну крапку на мапі.

- Географічні координати перенесено на бортовий комп’ютер вашого особистого літака, - доповів приємний жіночій голос електронного помічника.

- Дякую, - навіщось відповів Хідден штучному інтелекту.

Господар кабінету вдягнув довгий службовий плащ лазурового кольору. На спині мундиру був зображений великий вишуканий метелик. Застібнув золоті ґудзики спереду та на рукавах. Взувся у лазурові чоботи, начепив на голову лазуровий кашкет, наостанок натягнув на руки лазурові рукавички.

***********************************************************************************

Перед кабінетом за власним столом сиділа секретарка, гортаючи у смартфоні коротенькі відео з кумедними кошенятами та цуценятами. Звична посмішка не покидала її вуста.

- Кхе-кхе! – довелося покашляти начальнику, аби підлегла нарешті звернула на нього увагу.

- Пане відповідальний кайднес-міністр! – виструнчилася жіночка, зробивши посмішку ще ширшою, хоча здавалося – ширше нікуди, бо приязна пичка от-от загрожувала луснути від показної доброзичливості.

- Мадлена, будь ласкава, перенеси усі зустрічі на завтра. Я лечу до Старого Світу, - повідомив Хідден.

- Куди цього разу? – поцікавилася пані-смайлик.

- Риджон №785. Здається, раніше він мав назву Флоренція.

- Такі дурні найменування були у прадавніх міст, - скривилася секретарка. – Ці, як їх там? Париш, Лондор, Мадрит. Чи якось так. Хіба усі запам’ятаєш? Було геть незручно подорожувати. Що вписати до бланку про мету відрядження?

- Арешт віктімвайса.

- Знову? – зробила очі сумними, не перестаючи лячно всміхатися. – Це вже який випадок цього року?

- П’ятий.

- Звідкіля ті виродки беруться?

- Гадки не маю.

- Викликати водія?

- Ні, дякую. Хочу прогулятися до аеропорту пішки, аби трохи розвіятися.

Ледь розвернувся на закаблуках, як почув веселеньку пісеньку зі смартфону Мадлени. Начальник був певен, що підлегла знову забуде як слід заповнити документи, замилувавшись черговим танцюючим під популярну мелодійку спанієлем. Після відрядження йому доведеться власноруч приводити до ладу бюрократичні тонкощі. Було б добре нагримати на співробітницю. Але довелося б розізлитися на неї. А він цього фізично не міг зробити. Ніхто не міг. Майже ніхто.

Вже дзенькнув ліфт, відчиняючись, коли секретарка згадала, що не попрощалася із начальником по інструкції.

- Пане відповідальний кайднес-міністр! – покликала вона, й зобразила долонями зліт метелика від її стрункої талії до плаского лобу, - Дякую, що виконуєте найнебезпечнішу роботу у світі!

- Створюємо затишне майбутнє! - приклав Хідден до лоба вказівні пальці, а потім підняв їх угору, підійнявши очі до стелі.

- Бережіть себе під час важкої місії.

У глибині душі чоловіку знову хотілося б гиркнути на дурепу, та вуста його мимохіть зобразили посмішку, й він лише вдячно кивнув.

***********************************************************************************

Політик вийшов з будівлі департаменту на простору площу. Ласкаве травневе сонце виблискувало у мільйонах вікон скляних хмарочосів, на кожному з яких красувалися зображення великих лазурових метеликів – символу безпечності та, водночас, тендітності життя.

У центрі міста, як завжди, було досить людно. Тисячі перехожих – всі як один у білому одязі – чимчикували у власних справах, приязно посміхаючись навсібіч.

Якась сімейна пара підвела до відповідального кайднес-міністра свого маленького сина.

- Даруйте, сер Джон, ви дозволите? – запитав батько хлопчика, й, не чекаючи відповіді, підняв нащадка до рівня головного убору Хіддена, на якому теж був зображений метелик.

- Дякую, що виконуєте найнебезпечнішу роботу у світі! - радісно пискнув малюк, доторкнувся до логотипу на кашкеті, а потім зімітував долоньками зліт метелика від власного живота до чола.

- Створюємо затишне майбутнє! - приклав Хідден до лоба вказівні пальці, після чого підняв їх угору, поглянувши у небесну блакить.

Розім’явши м’язи неквапливою прогулянкою, наш герой прокрокував через парк імені імператора Адріана Дбайливого, діставшись злітної смуги урядового аеродрому. Дорогою ознайомився з деталями завдання, що надійшли на смартфон.

- Вітаю, пане міністр! – усміхнений пілот зустрів начальника біля трапу літака. – Невже ще один віктімвайс?

- На жаль, так, Коноре.

- Кепська справа.

- Справді кепська. Та хтось же має її робити.

***********************************************************************************

У Риджоні №785 довелося сідати на запасному аеродромі, що був ближчим до об’єкту.

- Будьте обережні, сер Джон, - перелякано ковтнув слину пілот.

- Коноре, друже, порушниці усього вісім років.

- Значить, її слід було ліквідувати ще вісім років тому!

- Навіть досконалі технології дають збій.

- Дякую, що робите це особисто …

- Що саме?

- Піклуєтеся про наше мирне майбутнє.

*********************************************************************************

Говіркий місцевий водій підвіз високопосадовця до самого ґанку дитячого садка №44. Сполохані виховательки доповіли, що Єва-Марія - так звали сьогоднішнього віктімвайса – ізольована у кімнаті медсестри. Показали відео з кількох камер. На усіх доказах - одна сцена з різних ракурсів: білява дівчинка грається лялькою, а коли відвертається, інша дитина бере іграшку, й знімає в тієї з голови бантик. Білявка повертається, бачить це неподобство, й раптово б’є суперницю кулачком у ніс. Цівка крові тече по обличчю жертви, котра ридає, широко розкривши рот. Відео не підтримує можливість запису звуку, але Хідден буквально чує нестримний вереск, чи то пак чітко уявляє його собі.

- Що тепер буде? – нажахано запитує огрядна директорка закладу.

- Із вами - нічого. Ви ж відразу доповіли?

- Певна річ. Навіть думки не допускаю про можливість вчинити інакше.

- У такому випадку хвилювання зайві. А от її батьки … Вони не могли не помічати розладів поведінки. Більшість викликів я отримую саме від родин віктімвайсів. В епоху, коли усі злочини лишилися у далекому минулому, спроба приховати загрозу суспільству – найтяжча з можливих провин. Ці люди отримають покарання – будуть переведені на менш солідні робочі місця, й муситимуть переїхати у Риджони з гіршими кліматичними умовами.

*********************************************************************************

Коли політик заходить у кімнату зі злочинницею, двері за ним швидко зачиняються. Замок клацає двічі – максимальна кількість обертів. Вихователі не просто налякані, вони у паніці!

- Привіт, Єва Марія, - підходить відповідальний кайднес-міністр до зарюмсаної дівчинки, що сидить у кутку, притискаючи до грудей ту саму ляльку. – Мене звуть Джон. Ти маєш піти зі мною

Малеча забивається у кут ще сильніше.

- Будь ласка, допоможи мені зрозуміти. Чому ти зробила це? – намагається знайти спільну мову з порушницею досвідчений перемовник.

- Цю іграшку подарувала мені бабуся перед тим як …

- Померти?

- Так, - опускає оченята дівчинка. – Це вона пов’язала бантик на голову ляльці. А та дурепа розв’язала його.

- У нашому світі усе спільне.

- Так. Але то ж була пам’ять про бабусю.

- Пам’ять у нас також спільна, - нагадав політик одне з головних правил конституції вільної Гармонезії. – Єдине для всіх теперішнє веде до єдиного для усіх майбутнього шляхом …

- Єдиного для усіх минулого, - заповнила Єва-Марія умисну паузу співрозмовника, витерши рукавом сльози, - Можна попрощатися із батьками?

- Мені шкода, але ні. І ще, для гарантій безпеки попрошу тебе вдягнути оце …

Дитина дозволила продіти тонесенькі зап’ястя у крихітні – схожі на іграшкові – наручники, й захлопнути їх.

У коридорі було порожньо – усі завбачливо поховалися хто куди. Водій зворотною дорогою не зронив ані словечка, а пілот Конор не зустрічав біля трапу, аби не наражатися на небезпеку.

***********************************************************************************

В літаку міністр зняв з бранки наручники. Під час зльоту дівчинка притулилася до круглого скла ілюмінатору, уважно вдивляючись у рівно викреслений лабіринт вулиць Риджону №785, що нестримно віддалявся.

- Намагаєшся угледіти свій колишній дім? – поцікавився Хідден, знімаючи кашкет, від якого на лобі лишився вдавлений слід.

- Так, - зізналася вимушена пасажирка, - Ондечки він.

- Ти славна дитина, - визнав чоловік, - Он і плакати перестала, бо з того жодного сенсу. Затям ще одну річ: дім – це те місце, де тобі затишно. А там – унизу – усього лиш кам’яні стіни.

- А де ваш дім? – запитала Єва-Марія.

- Ось тут, - вказав політик на власну голову.

- То вам завжди затишно?

- Ну, часом там також нікого немає вдома, - посміхнувся Джон, і цього разу дівчинка відповіла слабкою, ледь помітною посмішкою навзаєм.

*************************************************************************************

Увечері літак приземлився в столиці. Відповідальний кайднес-міністр особисто кермував авто, бо місце розташування об’єкту №1 трималося в таємниці.

Минувши приміські поселення, заїхали на територію занедбаного заводу. До цілковитої заборони хімічних домішок та підсилювачів смаку тут вироблялися чіпси відомої марки «Кранч». Старожили ще пам’ятають їхню популярну лінійку смаків «Морський дар»: «Копчена ламінарія», «Мідії в соєвому соусі» та «Креветки з лимоном».

Коли почали спускатися у підземелля, дівчинка затремтіла від страху.

- Не бійся, дорогенька, - заспокоїв конвоїр, - Колись тут було бомбосховище. Тепер у ньому немає потреби, тож я переобладнав приміщення для власних потреб.

Спуск гвинтовою драбиною зайняв чимало часу. Ще й древні люмінесцентні лампи зненацька блимали, від чого починала крутитися голова, а сходи на мить зникали з-під підошви, та поверталися знову.

Нарешті уперлися у великі металеві двері круглої форми.

- Перед тим, як увійдемо, маю дещо запитати, - присів Хідден, аби бути на одному рівні з малечею. – Що ти знаєш про віктімвайсів?

- Що ми – виродки? – несміливо припустила дитина.

- Чому ви несхожі на інших?

- Колись на планеті було багато країн, між якими точилися війни. А потім прийшла Остання Війна, яку ще називають ядреною …

- Ядерною, - виправив політик.

-Саме так. Мудрі правителі об’єднали усі країну в єдину державу - Гармонезію. І більше ніхто ні з ким не воював?

- Чому?

- Тому що лишилися лише добрі люди.

- Як же це трапилося?

- У дитсадку нам розповідали, що правителі настільки любили своїх вірнопідданих, що та любов передалася усьому людству.

- Це та маячня, котру змушують повторювати вже двохсоте покоління, аби вкорінити в макітрах потрібні думки.

- То яка ж правда?

- Правда – та, яку нам озвучує уряд. Істина – те, що є насправді. Ти знаєш, як люди домоглися покірності від собак? Колись це були хижі вовки, готові загризти будь-кого, хто траплявся на шляху. А зараз милі песики сплять поруч із нами на шовкових подушках та знімаються у кумедних відео, котрі набирають мільярди переглядів.

- Ну, ми їх приручили …

- Це називається селекцією. Колись вовчиця навела вовченят, серед яких відібрали найбільш доброзичливих, умертвивши агресивних. Потім ці доброзичливі дали потомство, з якого залишили ще спокійніших щенят. Зрештою, за кількасот років маємо дружні породи, котрі навіть не виживуть у лісі. По суті науковці не створили добрих собак, а вбили злих.

- То з людьми було так само?

- Вірно. Перший правитель Гармонезії велів стратити усіх злодіїв, що на той час відбували покарання у в’язницях. А тоді почалися «чистки» хуліганів, буянів та нестриманих особин. Ліквідовували навіть тих, хто сварився у черзі за хлібом, чи грубіянив у суспільному транспорті. Напевне, процес «очищення» тривав би й досі, та генетики навчилися виявляти віктімвайсів в ембріональному періоді розвитку.

- В ембрі …

- Перепрошую. Забув, що тобі усього вісім. На другому місяці вагітності у жінок беруть аналізи, і переривають вагітність, якщо майбутня дитина «інфікована агресією». Система працює досить злагоджено, хоча й трапляються такі випадки, як ми із тобою.

- То ви також …

- Віктімвайс? Нажаль, ні. Я – носій небезпечного гену. Мої діти невідмінно будуть вбиті на другому місяці розвитку. Ембріональні матеріали йдуть сім’ям уряду, аби бути вічно молодими та здоровими.

- То мене також …

- Утилізують? Так. Принаймні так буде заначено в документах. Розумієш, сам я не здатен не то, що завдати шкоду іншій живій людині, а й навіть чинити опір у випадку нападу віктімвайса.

- Наче вовк, котрий розучився полювати?

- Наче вовк, котрий розучився полювати на будь-що, окрім миски із кормом. Тож ми довгий час тримали на службі віктімвайсів, які фактично працювали катами, хоча й називалися «Клінерсами». Аж раптом я збагнув, що всесвіт безсилий навіть перед кількома особинами, що вміють вбивати. Згадай, як перелякалися твої вихователі. А ти ж навіть не планувала зашкодити їм. Скоро усе зміниться, серденько. І коли наша армія скине з трону пихатий уряд, мої «інфіковані агресією» діти народяться у світі, де вони будуть богами, а не виродками. Тож, ласкаво просимо у родину.

Чоловік набрав десятизначний код, й електронний замок клацнув, відчиняючи товстезні круглі двері.

Всередині кількасот людей різного віку стріляли у тирі зі старої зброї, билися на кількох імпровізованих рингах та виконували фізичні вправи на тренажерах.

Побачивши ватажка, виструнчилися в шеренгу.

- Привітайте новеньку! - велів міністр, - Це Єва-Марія.

- Вітаємо на Олімпі сили, сестро! – відповів злагоджений хор голосів.

- А тепер наша щоденна забавка, - посміхнувся політик, - Полювання. Переможець отримає винагороду – прогулянку містом під моїм наглядом. Випускайте літунів.

Кремезний чолов’яга, спітнілий від жиму штанги, натиснув важіль на стіні. Стеля роз’їхалася, й звідтіля до сховища влетіло близько сотні лазурових метеликів. Усі присутні почали переслідувати їх, намагаючись прихлопнути якнайбільше.

Один з метеликів сів на плече Єви-Марії. Спочатку дівчинка замилувалася беззахисним створінням із майже прозорими, яскравими крильцями. Але, пригадавши, символом чого є комаха, спритно вдарила її долонькою, миттєво вбивши. Щиро посміхнулася. Їй неабияк сподобалося знищувати цей крихкий, ворожий світ.