Депресія Анжела

Було життя романом. Дивлюсь – уже новела.

Хоп – стало анекдотом. І так із року в рік.

Депресія у мене. Я зву її Анжела.

І смокче та Анжела увесь життєвий сік.

 

Вона зі мною поруч у ліжку й на роботі,

В кіно і у театрі шепоче: «Все пусте!»

І я у тій Анжелі тону, мов у болоті,

Та й у болоті часом латаття зацвіте.

 

У нас же сірі будні у серпні та у грудні,

Бува у травні трохи повіє вітерець.

Та навіть соки збудні - теж нині препаскудні,

Хоч милом три мотузку, й майструй собі стілець.

 

І я сказав Анжелі: «Геть зникни із оселі!

Мені з тобою тоскно, мов на похоронах.»

Сиджу, як в цитаделі, кавун їм із тарелі,

І так мені самотньо! Не передать в словах.

 

Раніше хоч озветься, і як терпець урветься

Почне розповідати про марноту буття.

Думок моїх торкнеться – мовляв, усе минеться.

А що тепер робити? Не знаю до пуття.

 

Ой, де ж моя Анжелка? Навіщо та веселка?

Із цими кольорами морока – та й усе.

Мете думок мітелка. Нехай життя – новелка.

Депресія вже звично хоч спокій принесе.

 

Із вікон світло ллється, ну а мені здається,

Я в’їхав у канаву чужої колії.

Якщо вона вернеться, а часом так стається,

Я буду цінувати компанію її.