Дивакуватий відвідувач
Трактир «Кульгава кобила» в ту ніч зібрав під своїм дахом чи не всіх Лондонських волоцюг, зарізяк та безхатьок. Приводом стало святкування нового – 1590-го – року. Інші заклади переважно зачинилися раніше і шанувальники міцної лайки та смердючого алкоголю злетілися зусібіч, наче метелики на світло. Їхньою ціллю було загостити у місці, де можна було б промочити горло, при цьому не промочивши ноги у новорічних столичних калюжах.
Власник забігайлівки - Бенджамін Пігфейсед на прізвисько Рильце Бен - подумки рахував майбутні прибутки, наливаючи чергову пінту розбавленого пива втричі дорожче звичайної ціни. Цей міцно збитий косоротий чолов’яга усією душею зневажав власних відвідувачів, що аж ніяк не заважало йому дерти з них три шкіри.
Трактирник саме чухав довгими жовтими нігтями цупку щетину на давно неголеному підборідді, коли явився він – найкращий клієнт, що за сумісництвом був ще й найбільшим подразником. Цей невисокий чоловік з проникливим поглядом завжди носив сліпуче-білий комірець на чорному камзолі і мав чудернацьку зачіску – залисину на увесь лоб, але довге волосся на потилиці.
- Зі святом, панове! – привітався він відразу з усіма пройдисвітами. – Усім по чарці міцного рому за мій рахунок!
Піднявши над головою алкоголь, виголосив:
- За здоров’я королеви, хай би їй трясця!
- За здоров’я! – пролунало у відповідь.
- Хай би їй трясця! – заверещав місцевий жебрак Барнабі Боттом, розбиваючи чарку об закіптявілу кам’яну стіну.
- Сивочола ніч низько вклонилася мені усіма своїми зорями, - як завжди промовисто повідав гість. Ох, як же Пігфейсед щиро ненавидів це його пишномовство. - Я вже й надій не плекав зустріти Новий рік у гарній компанії. Аж тут така нечувана радість.
- Ваша правда, - криво посміхнувся Рильце Бен, зауваживши в руках клієнта чималий стос хрустких купюр.
Перехиливши ще чарку, нахаба неквапом попростував від столика до столика, навмання, наче мимохіть, заводячи бесіду то з тим, то з іншим відвідувачем. Власник «Кульгавої кобили» до цього вже призвичаївся, але дивно було бачити, як не позбавлений чудових манер, гарно вдягнений чоловік з ідеальною осанкою спілкується зі збродом, соромітницькі місця котрих прикривало хіба що старе, латане дрантя.
Дивак поводився з усіма підкреслено делікатно, наче перед ним не шльондри й обшарпанці, а особи королівської крові.
Якщо історія котрогось з пияків здавалася йому цікавою, білий комірець підсаджувався за столик, і усе товариство розкошувало за його рахунок, поки меценат слухав розповідь настільки уважно, ніби життя світу залежало від кожнісінького зроненого п’яними вустами співбесідника слова.
На цей раз спочатку пощастило п’ятому столику. Моряк зі шрамом через усе обличчя зацікавив довбня розповіддю про плавання у далеку Данію. Білий комірець пильно вислухав, покивав, поставив кілька уточнюючих запитань, замовив новим друзям ще випивки, і перейшов до наступного столику. Коли Бен приніс наїдки та пиво, краєчком вуха почув, як гостроносий бідака розповідає, що колись був заможним купцем в італійській Вероні. За годину невтомний слухач пересів до третьої компанії, де головував гладкий старигань, котрий почав розповідати пікантну історію про те, як замолоду мав шлюб із такою норовливою леді, що годі собі й уявити.
Потім ще й руда повія Бетті Суон, котру вдячні клієнти прозвали Бетті «Три дірки», розповіла про котрогось зі своїх залицяльників, що ледь не до смерті придушив її, приревнувавши до якогось бідаки. Жіночка активно демонструвала синці на тонкій білій шиї, рясно вкритій помаранчевим ластовинням - наче хто натрусив на перший сніг стиглих абрикос. Дивакуватий відвідувач з цікавістю роздивився сліди чіпких пальців на тілі жінки, прошепотівши щось про нову ідею.
Лихоманливий рум’янець жадоби сковзнув по щоці Бена Пігфейседа, коли вже на ранок нового – 1590-го року бенкетарі розбрілися хто куди, а дивак віддав ледь не усі гроші, що мав, аби покрити нічні борги приятелів, котрих, скоріше за все, більше ніколи не побачить.
При цьому білий комірець здавався таким задоволеним, наче не втратив купу грошей, а виграв у лотерею. Коли двері за ним зачинилися, власник трактиру «Кульгава кобила» почав перераховувати прибуток, плюнувши услід дурному клієнту:
- Словоблудний марнотрат! З таким дурним підходом до життя ніколи ти не досягнеш успіху, Вільям Шекспір.
