Перша справа
I
Молодший сержант поліції Посвістулькін поставив степлер паралельно поки ще порожній папці розкритих справ, дістав з кобури табельний пістолет, розібрав його і почав збирати, дбайливо протираючи кожну деталь та піднімаючи запчастини зброї до ранкового сонця, що нетерпляче заглядало у заґратоване вікно. Одногрупники в універі відверто кепкували з його ретельності та педантичності. Подивимося, що ці дурисвіти заспівають, коли вчорашня жертва їхніх недолугих кпинів героїчно розкриє якийсь резонансний злочин, за що отримає орден, а уся преса виструнчиться в чергу, аби лишень узяти інтерв’ю у сучасного лицаря.
Захопившись мріями, як із ним часто траплялося, парубок високо задер підборіддя та виставив уперед колесом грудну клітку, на яку уявний генерал вішав уявний орден.
- Кхе-кхе! Втретє питаю чи пан поліціянт вільні? – виросла перед його столом літня жіночка у крихітному старомодному капелюшку.
- Так, уважно вас слухаю! - знітився хлопець, наче того разу, коли мати у юності впіймала його зі спущеними штанцями над фото молодої вчительки математики.
- А де майор Старицький? Це ж наче його кабінет. Невже нарешті посадили за хабарі?
- Чому ж відразу посадили? Старицький на пенсії. Я за нього. Перший робочий день. А ви – мій, так би мовити, стартовий клієнт.
- Дарма не посадили, - так щиро засмутилася бабуся, що Посвістулькіну навіть трохи стало шкода, що його попередника не кинули у буцегарню. – Таким нахабою був. Мало того, що непривітний, так одного разу навіть з кабінету вигнав. Сказав, аби не заважала зі своїми дурницями.
- Запевняю, я серйозно ставлюся до усіх без винятку звернень громадян. Мій кумир – Ніро Вульф – стверджував, що під час слідства дрібниць не існує.
- Ніро Вульф? - посмакувала жінка на язиці нові для себе слова, і поморщилася, оскільки вони їй не надто сподобалися, - Не знаю такого. Мабуть, якесь велике цабе з району?
- З області, - посміхнувся парубок. – А якщо серйозно, то це такий детективний персонаж.
- Дефективний, - ще дужче скривилася стара, - Невже й таких нині на службу беруть? От безлад!
- То що ви хотіли?
- Ось! – простягнула написану дрібним почерком заяву, - Мій сусід - Петро Степанович Наливайко - жене самогон. Де ховає сам апарат достоту не відаю, та дванадцять бутлів горілки сьогодні зранку виніс у льох, що якраз за моїм вікном. Заарештуйте його.
- Це навряд, - вимушений був повідомити Посвістулькін, - За дрібне правопорушення максимум – штраф. Але зараз же відреагую.
- Ну тоді принагідно ще щось на нього повісьте. Невже у вас мало незакритих справ?
II
Старенька іржава автівка дільничного поліцейського – у простонародді «бобік» - заскрипіла біля воріт самогонщика старими гальмівними колодками так гучно, що перелякана місцева кішка Фрося на добу раніше народила п’ятеро милих сіреньких кошенят.
На лавці навпроти дрімав сивочолий дідуган зі слуховим апаратом. Поліцейський відразу загітував пенсіонера у якості першого понятого. Другим виявився підтягнутий, добре поголений чолов’яга, що саме крокував вулицею із невеличкою валізкою у руках.
Утрьох зайшли у двір, де буйно квітли жоржини. На всяк випадок послідовник видатних детективів розстібнув кобуру. Між нами кажучи, він ще сподівався, що підозрюваний чинитиме спротив, а потім виявиться, що в нього до батареї прикуті жертви викрадень, котрих вже десять років шукають найкращі спеціалісти країни.
Назустріч вийшов голомозий пузатий здоровань у спортивних штанях та пожовтілій від частого прання майці.
- Петро Степанович Наливайко? – поцікавився непроханий гість. – Я - молодший сержант Посвістулькін з внутрішніх органів.
- Усі ми з внутрішніх органів. І з зовнішніх. Ти мені, юначе, прийшов анатомію викладати, чи може маєш більш нагальні справи?
- Отримали заяву, що женете самогон.
- Жену? Ні. Надто балакучу дружину – було діло – вигнав. А нащо алкоголь виганяти? Він мені зроду нічого поганого не зробив.
- Годі жартувати! Ви чудово розумієте про що я. Пустіть нас із понятими у хату.
- Будь ласка, пане. До речі, як до вас звертатися на ім’я?
- Михаїл.
- Ну, ласкаво прошу до моєї скромної оселі, Михуїл.
- Михаїл! – поправив слідчий, котрому страх як не подобалося записане у свідоцтві про народження ім’я Михайло, і він прагнув називатися на більш витончений, на його погляд, манер.
- Можу принагідно поцікавитися, чи бодай не ота кудлата відьма, що мешкає по-сусідству, написала на мене цей злісний наклеп? По ваших очах бачу, що вона. Певно від образи.
- І якою ж дією ви її образили?
- Дію ця жіночка ще стерпіла б. Я дошкулив їй бездіяльністю. Вона вже і так і сяк набивалася до мене у співмешканці, а я знехтував усіма її вульгарними натяками.
Поліцейський ретельно нишпорив у оселі підозрюваного дві з половиною години, але не знайшов нічого підозрілішого за дві пари смердючих шкарпеток. Лазив навіть на захаращене мотлохом горище, де зібрав на новеньку уніформу павутиння, котре накопичувалося там з десяток років. Тоді молодший сержант сумно зітхнув, наїжачився і попростував до сараю, звідкіля за хвилину тріумфально виніс надвір дюжину трилітрових бутлів чистої, як сльоза дитини, рідини.
- Що й потрібно було довести! – радісно посміхався слідчий, заповнюючи протокол, - Шановні поняті, прошу поставити підписи отут і ось тут.
Дідуган зі слуховим апаратом пробіг очами по написаному, й здивовано вирячився на Посвістулькіна:
- Товариш начальник, тут же написано, що вилучили тридцять шість літрів спиртного.
- Саме так. Дванадцять бутлів по три літри кожен. Разом виходить тридцять шість. Невже я помилився у розрахунках?
- Ні, мене не математика бентежить. Звідкіля нам знати, що у вказаній тарі саме оковита?
- Хех, добродію, а що ж там по-вашому? Вранішня роса, чи що?
- А це березовий сік! – приєднався до розмови власник конфіскату.
- Ах ви так вирішили уникнути справедливої кари? – почервонів від образи парубок. – Що ж, проведемо слідчий експеримент. Несіть стакан.
Відкрили перший-ліпший бутель. Повітря відразу наповнилося їдким ароматом так званого «первака» - найміцнішої горілки. Та потрібно було запротоколювати, що на смак це саме те, чим здається. Молодший сержант запропонував зняти пробу чемному, мовчазному чоловікові, що ніби зі сторони спостерігав за тим, що відбувалося, дбайливо обіймаючи свою дорогоцінну валізку. Але цей понятий відмовився брати участь у експерименті, пославшись на хронічну виразку шлунку.
Зате сивочолий дідуган не змусив довго себе умовляти – налив склянку по вінця, й випив залпом, не поморщившись.
- Ну що, готові підписати?
- Ви знаєте, пане Михайло, не розсмакував.
Довелося повторити ще двічі. Жодний мімічний м’яз не здригнувся, коли дід залив у себе ще майже півлітра рідини.
- Ну, ваш вирок?
- Здається, не березовий сік, - поплямкав язиком експерт.
- От! – аж підстрибнув від щастя слідчий.
- Ану налийте-но ще половину скляночки, - випивши, із солідним виглядом виніс вердикт, - Точно! Не березовий. Кленовий. Бачте, цей солодший.
- Та ви знущаєтеся? – не витримав Посвістулькін, - Це ж елементарний принцип Бритви Оккама – найочевидніша версія подій зазвичай є істиною. Якщо щось виглядає як самогон і пахне як самогон, то це, вірогідніше за все, самогон!
- Знаєте, пане, - ображено надув щоки дідуган, - Я, звісно, міліцейських академій не закінчував, але маю право на власну думку. Так що не витрачайте мій час.
- Так стверджуєте, що це сік? – побагровів поліцейський.
- Сік! – повідомив впертий старигань, і ця брехня застигла в нього на вустах у вигляді посмішки.
- А як вам таке?!? – молодший сержант схопив бутель, заніс його над головою і зробив три глибоких, відчайдушних ковтки, наче потопаючий, що хапає легенями повітря.
Спочатку запалало вогненним болем горло, тоді здалося, що шар полум’я поповз униз кишківником, вибухнувши у шлунку. Довелося наново вчитися дихати, а з очей бризнули крупні краплі солоних сліз.
- Ага! – заволав вдоволений слідчий. – Самогон! Тепер не відвертишся!
- Може й ні, - підморгнув Наливайко, - Ось тільки й ви порушили закон, з’явившись на затримання напідпитку. Миколко, інструментарій з тобою? До речі, знайомтеся, це мій небіж. Він працює сімейним лікарем.
- Так, дядько. Пропоную працівнику правопорядку здати тест на вміст алкоголю у крові.
Гарно поголений чоловік дістав зі своєї дорогоцінної валізки шприц та почав обмотувати руку спантеличеного Посвістулькіна гумовим джгутом.
- Ну що ви усі накинулися на людину? – вступився дід зі слуховим апаратом за нещасного слідчого, - Я свідок – він пив лише кленовий сік. Чи не так, Михайле?
- Так, кленовий сік, - пригнічено опустив очі молодик. – Перепрошую, що потурбував. А з вашою сусідкою обов’язково проведу виховну роботу, аби не наговорювала на порядних людей.
Старигань повів нещасного послідовника Ніро Вульфа з двору, захоплюючись подвигом:
- Оце ти, друже, утнув! Половину бутля з горла вижлуктив. Поважаю! Тільки за кермо тобі зараз краще не сідати. Відіспишся в мене на сіновалі.
Ноги дійсно не надто слухалися молодшого сержанта, а перед очима пливли різнобарвними плямами кляті жоржини.
- Єдине запитання: як ви пили цю отруту, жодного разу не поморщившись?
- Досвід. Я ж у часи «сухого закону» одеколон пив. Спалив смакові рецептори. Геть нічого не відчуваю. Коли онуки з міста приїздять, поїдаю ложками гострий червоний перець, аби їх розважити.
- От же я дурень!
- Нічого, розум приходить з часом. У тебе цього часу ще вдосталь. Навчишся.
- А це ж була моя перша справа!
- Он як? Ну то вважай, що обмив першу справу якісним самогоном, ще й у товаристві хороших, хоча й не зовсім чесних людей.
