З перону двадцять чотири

Із шафи старої діставши найкращий одяг,

Вона ж бо ніколи цілком не цуралась стилю,

Жюстін АмамблО сідає в останній потяг,

Котрий без зупинок їде до Елонвілю.

Опівночі світло стрілою проріже небо

Із хмари своїм кремезним локомотивом.

Нехай навіть втеча ця має ефект плацебо,

З солодкою млістю Жюстін зве цю думку "дивом".

Знайомий до болю анфас – кругла пика місяця -

У стуку коліс їй вчувається ритм музичності.

У неї в душі вже ніякі події не вмістяться,

Лише оповідки для доброї тітки-Вічності.

Поснули всі інші довірливі пасажири,

Замовкли розмови, не чутно ні слів, ні кроків.

Жюстін вирушає з перону двадцять чотири –

Бо саме сьогодні минуло їй стільки років.