Бережи

Ти ніжно шепотіла: «Бережи

Кохання – це квиток для двох до раю».

Та пам’ять розмивала береги

Весіннім паводком душі до небокраю.

А я сідав на човен спільних мрій,

Плив уперед, минаючи пороги.

І слів чужих жорстокий суховій

Ледь долинав з далекої дороги.

Як ми все втратили? Скажи мені, скажи!

Більш не цвісти усмІшкам, мов жоржинам.

Ще пам’ятаю слів відлуння: «Бережи!»,

Та вже забув, що треба берегти нам.