D.

У кожнісінькій грьобаній пісні мого плейлиста,

У кіно, у книжках, у полотнах, написаних хмарами:

Скрізь ввижаєшся ти. Я панічно рахую до ста.

Знову вештаюсь, мов Мінотавр, лабіринтами-барами.

Я втікав з Шоушенку пекельних, лихих почуттів,

Мурував вітряки, що мололи на борошно час.

І осиковий кіл я вбивав у серця упирів –

Себто спогадів про тих усміхнених, втрачених нас.

Знов Оґюстом Дюпеном розгадував вир таємниць,

Перетворював воду на вина, а часом на брагу.

Я гортав сторінкИ перехожих, читаючи з лиць,

Невситиму тамуючи вуст твоїх бісову спрагу.

Я зненавидів Умберто Еко за те лиш, що ти

Цитувала на пам’ять колись «Маятник Фуко».

До господаря радо біжать, підобгавши хвости,

Пси. До тебе завзято біжу – мов Мухтар, чи Бровко.

У кохання немає моралі, чи навіть стида,

Мусять вчитися янголи святості у повій.

По душі магістралі мандрують безжально стада

Доброоких корів, що ми їх прирекли на забій.

Ти болиш у мені, наче рана іще не загоєна,

Вбога доля за нами повзе, мов змія, - неокрилена.

Ти любила Бетховена, слухала музику Коена,

Мов дитина, радіючи «Нобелю» для Боба Ділана.

Ще й донині пливу Одисеєм по хвилях надій,

Що плекаю відтоді, як ми обірвали стосунки.

Не п’янить мене геть не один алкогольний напій,

На губах відчуваю трикляті твої поцілунки.

Ще вчуваю крізь бурю емоцій твій голос: «Андрюш!».

Ти у якості решти повернеш, либонь, ці кошмари ще.

Я палю, наче Гоголь продовження «Мертвих душ»,

Наше спільне минулу, й ридаю, узрівши те згарище.