Відкували своє зозулі
Відкували своє зозулі,
Відлетіли зграї лелечі.
Час із дзвонів робити кулі,
Час знімати ряси чернечі.
Час у небі сіяти зорі,
Аби виростити майбутнє.
І плекати на видноколі
Сяйво вічності незабутнє.
А коли зійдуть перші сходи,
Душі стануть міцні, мов гори.
Бо мізерний ковток свободи
Вартий моря ганьби й покори.
Бо не має легенда жодна
Забуття, кінця, чи то смерті.
Світ на борошно мелють жорна
Історичної круговерті.
