Про Наталку Полтавку або сон Дон-Кіхота

Ось вам і сон в руку. Дивний-предивний.

Для порозуміння, віщій, невинний,

сумний, невеселий, неначе Голгота,

до рання наснився цей сон Дон-Кіхоту...

В юдолі скорботи, де царствіє зла,

на бій Дон-Кіхота викликує тьма.

І старець білястий ладнає сідло,

бере замість списа від човна весло,

цедро надягає, як новий кашкет,

і, як в самурая, в петлицю букет.

В таких обладунках він лицар, козак.

Щоб лисого чорта потрафиф би шляк,

готовий на подвиг, чи на кількасот.

Затримайте подих, іде Дон-Кіхот.

Його атакують, на смерть, вітряки,

і, дужчі за вітер, чужії гріхи.

Дзвенять о кольчугу кінцівки від стріл -

шпичасті посмуги неввічливих слів.

Даремно, ганебно лишитися крил.

Кружляє по небу Кіхот без вітрил.

І прямо на землю з млина висоти

впадає ідальго останнім з чоти

чи-то, божевільних, поштивих, чи-то.

Затримайте подих. Заснув Дон-Кіхо.

І сниться Кіхоту зворушливий сон,

що він десь у полі і зовсім не Дон,

а чемний добродій, з часів давнини

мірошник подільский, чи з Галичини,

а, може, з Полтави, а, може, із Сум,

потроху на сон став спускатися сум.

Аж ось і з′явилась дружина його

і тут же розвіяла, що до чого.

Йому принесла до обіду гостинець -

шмат чорного хліба, аж він українець.

Мораль цього сна зрозуміє читач.

Байдуже ти звідки, чи мельник, чи ткач,

чи ти вінничанин, чи ти з Буковини,

як любиш країну, як гроно калини,

так будеш обох до кінця захищати,

доколі не вщухнуть ворожі гармати,

і списом і шаблею, так, голіручно,

аби не палали урочища Бучі.

Аби "вітер віє" співала Полтавка.

Аби ту сопілку все слухала Мавка.