Про Наталку Полтавку або сон Дон-Кіхота
Ось вам і сон в руку. Дивний-предивний.
Для порозуміння, віщій, невинний,
сумний, невеселий, неначе Голгота,
до рання наснився цей сон Дон-Кіхоту...
В юдолі скорботи, де царствіє зла,
на бій Дон-Кіхота викликує тьма.
І старець білястий ладнає сідло,
бере замість списа від човна весло,
цедро надягає, як новий кашкет,
і, як в самурая, в петлицю букет.
В таких обладунках він лицар, козак.
Щоб лисого чорта потрафиф би шляк,
готовий на подвиг, чи на кількасот.
Затримайте подих, іде Дон-Кіхот.
Його атакують, на смерть, вітряки,
і, дужчі за вітер, чужії гріхи.
Дзвенять о кольчугу кінцівки від стріл -
шпичасті посмуги неввічливих слів.
Даремно, ганебно лишитися крил.
Кружляє по небу Кіхот без вітрил.
І прямо на землю з млина висоти
впадає ідальго останнім з чоти
чи-то, божевільних, поштивих, чи-то.
Затримайте подих. Заснув Дон-Кіхо.
І сниться Кіхоту зворушливий сон,
що він десь у полі і зовсім не Дон,
а чемний добродій, з часів давнини
мірошник подільский, чи з Галичини,
а, може, з Полтави, а, може, із Сум,
потроху на сон став спускатися сум.
Аж ось і з′явилась дружина його
і тут же розвіяла, що до чого.
Йому принесла до обіду гостинець -
шмат чорного хліба, аж він українець.
Мораль цього сна зрозуміє читач.
Байдуже ти звідки, чи мельник, чи ткач,
чи ти вінничанин, чи ти з Буковини,
як любиш країну, як гроно калини,
так будеш обох до кінця захищати,
доколі не вщухнуть ворожі гармати,
і списом і шаблею, так, голіручно,
аби не палали урочища Бучі.
Аби "вітер віє" співала Полтавка.
Аби ту сопілку все слухала Мавка.
