Двоє
Вона добу вже здіймає галас,
Горлає, наче Марія Каллас.
Догори дриґом все навкруги.
У надвечір’ї, та вранці рано,
Лунає гучно її сопрано.
Слова б’ють влучно, мов батоги.
А той, хто поруч, її не чує,
Самотню душу спиртним лікує.
Здоровий глузд відлітає геть.
То манівцями, то околясом,
Її почав сторонитись з часом,
Запас терпіння вже повен вщерть.
Життя раптово пішло перевертом,
Шепіт кохання гучним став леметом.
Що тут поробиш? Їм невтямки.
Думки в макітрі гудуть, мов бджоли,
Він вже намилив свої ґринджоли,
Якщо втікати, то навпрошки.
Одне лиш знають вони достоту:
Один для одного на істоту
Їх перетворює завжди лють.
Звучить, мов гасло, добірна лайка.
Він вже не «любий», вона – не «зайка».
Одна інтрига – що ще утнуть.
Жбурляє пасок йому у писок,
ОбрАз минулих складає список
В картатій сукні біля вікна.
А він втомився від того гарту.
Втекти б від неї! Хоча б під варту.
Така от доля у них сумна.
