Двоє

Вона добу вже здіймає галас,

Горлає, наче Марія Каллас.

Догори дриґом все навкруги.

У надвечір’ї, та вранці рано,

Лунає гучно її сопрано.

Слова б’ють влучно, мов батоги.

А той, хто поруч, її не чує,

Самотню душу спиртним лікує.

Здоровий глузд відлітає геть.

То манівцями, то околясом,

Її почав сторонитись з часом,

Запас терпіння вже повен вщерть.

Життя раптово пішло перевертом,

Шепіт кохання гучним став леметом.

Що тут поробиш? Їм невтямки.

Думки в макітрі гудуть, мов бджоли,

Він вже намилив свої ґринджоли,

Якщо втікати, то навпрошки.

Одне лиш знають вони достоту:

Один для одного на істоту

Їх перетворює завжди лють.

Звучить, мов гасло, добірна лайка.

Він вже не «любий», вона – не «зайка».

Одна інтрига – що ще утнуть.

Жбурляє пасок йому у писок,

ОбрАз минулих складає список

В картатій сукні біля вікна.

А він втомився від того гарту.

Втекти б від неї! Хоча б під варту.

Така от доля у них сумна.