про Пирогощу і 12-тий трамвай

Був день, як день. Був край весни, тридцятотравень.

Студент-художник малював життя ескіз,

ранковий аромат із дворових кав’ярень

аж догори здіймав Андріївський узвіз.

 

Я плентався один, бруківкою, поволі,

студент подарував мені ескіз дарма,

коли назустріч раптом промайнула доля,

і незнайомка оком тільки повела.

 

Ми розійшлись на вік за Боричевим током,

розлуку в дзвін переливали Флор і Лавр,

як їм завіщано було отим пророком,

що малював майбутнє розмаїттям барв.​

 

І день минув. Давно ескіз покрився пилом.

Дощі бруківкої збігають восени.

Той чорно-білий кадр, розписаний чорнилом,

німим кіно стоїть в моїм застиглим сні.

 

Праворуч Ельсінор, ліворуч Пирогоща,

між ними порожня, така, хоч кіньми грай.

Не освіжить імла того кохання мощі.

Котить, котить в депо дванадцятий трамвай.