Славомир Адамович В кофейне

Когда приходят фраеры в кофейню
А я один за столиком и пусто
В бокале треснувшем, и всё довольно грустно
Противен свет большой хрустальной люстры
И тут за стойкою, бармен ужасно грузный.
А я?
Хотел бы я тогда душе знакомой
Души своей хоть кромку приоткрыть.
Хотел бы показать, как по-иному
Она небесным пламенем горит.
Горит. Но почему
И для кого
И ради
Чего горит?
Однако,
Я возвращаюсь в то кафе, где пусто
где фраера швыряются капустой
И, помолчав, накатят грамм по сто.
Сижу один. А ангелы и эльфы
Оставили с какого-то момента
Чему найти не могут объяснения
И мне уже не встать из эпицентра
И все быстрей идет процесс горения.
 
 
У кавярні
 
Калі прыходзяць фраеры ў кавярню,
а я адзін за столікам, і пуста
у філіжанцы з абламанай ручкай,
мне сумна, злосна мне, сьвятло вялікай люстры
тяксама раздражняе, за стойкаю бармэн агідна тлусты;
а я,
хацеў бы я тады душы знаёмай
сваю душу хоць крышку прыадкрыць,
хацеў бы паказаць, як пакрыёму
блакітным палымцом яна гарыць;
гарыць, але чаму
і для каго,
і дзеля
чаго гарыць?
Аднак жа
вяртаюся ў кавярню, дзе пусто,
дзе фраеры, шархочучы «капустай»,
бяруць маўкліва на душу па сто.
Адзін сяджу, а сільфы ды анёлы
пакінулі мяне сам-насам з чымсьці,
чаму я не магу знайсьці найменьня,
і не магу я ўстаць, каб ціха выйсьці,
і ўсё хутчэй ідзе працэс гарэньня.