БАТЬКО УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ і МОВИ

До 250-ліття від дня народин І.П.КОТЛЯРЕВСЬКОГО

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Т.Г.Шевченко

Іван Петрович Котляревський (1769-1838 рр.ж.) став зачинателем нової української літератури та нової літературної мови. За це йому велика і вічна подяка і шана! Автор знаменитих «Енеїди» і «Наталки Полтавки»...

БІОГРАФІЧНІ ДАНІ. Народився І.П.Котляревський 9 вересня 1769 р. в родині канцеляриста Полтавського міського магістрату, шляхтича гербу Огоньчик (Родовий герб, яким користувалися понад 500 родин України, Білорусі, Польщі, Литви). Хлопець навчався в Катеринославській духовній семінарії м.Полтави, служив у Новоросійській канцелярії, учителював у поміщицьких сім'ях Золотоніського повіту. Впродовж 1796-1808 pp. Іван Котляревський перебував на військовій службі, у 1806-1812 pp. брав участь в російсько-турецькій війні. У 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян.

1810 р. Іван Котляревський вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян (у Полтаві), на якій перебував майже до кінця свого життя. У 1812 році, під час воєнного походу Наполеона І Бонапарта на Росію, Іван Котляревський, за сприяння малоросійського генерал-губернатора Якова Лобанова-Ростовського, який отримав відповідний наказ від імператора, сформував у містечку Горошині Хорольського повіту на Полтавщині 5-й український козацький полк (за умови збереження його після закінчення війни як постійного козацького війська), за що отримав військовий чин майора.

У 1813-1814 pp. працював у Дрездені й Петербурзі. У 1818 р. став членом масонської ложі "Любов до істини". Цього ж року обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства.

У 1818-1821 pp. Іван Котляревський працював директором Полтавського театру. Сприяв викупу з кріпацтва талановитого актора Михайла Щепкіна. Підтримував зв’язки з декабристами. Він постійно вивчав фольклор та звичаї народу.

ПОПОМ СТАТИ не СУДИЛОСЯ. У Полтавській духовній семінарії Іван Котляревський вивчав мови, богослов’я, історію, географію, математику. Тут він познайомився і з поемою Вергілія «Енеїда». Степан Стеблін-Каменський, перший біограф поета, писав: «Котляревський ще в юному віці мав особливу пристрасть до віршів і умів до всякого слова мистецьки добирати дотепні рими, за що товариші звали його римачем». Попом юнак так ніколи й не став. Але чому, адже добре навчався в духовній семінарії? Як так залишити семінарію після восьми років навчання? Хтозна? Можливо, Іван розчарувався в духовній освіті та звичаях. Можна припустити також, що Котляревському просто набридла семінарія: вона «не могла вже більше нічого дати, крім непотрібної атестації», як вважає дослідник Євген Зарудний. Що ж, «вільне

спудейство» загалом у сучасному дусі? Можливе й те, що молодого Івана навіть не приваблювала попівська доля з її періодичними постами й повсякчасним утриманням від «чотиричленної скорботи людської», як писав мандрівний поет Климентій Зиновіїв.

Ще в семінарії «римач»-початківець писав вірші «малоросійською» мовою до окремого альманаху «Полтавська муха», який пізніше називали сатиричним журналом. На Котляревського чекало, що він, певне, інтуїтивно відчував, щ о с ь інше – творчість, яскраве й насичене життя, повне веселощів, пристрастей, кохання, віста, вина й горілки та азартних ігор, різнобічного гендерного спілкування.

ЯК ТВОРИЛАСЬ «ЕНЕЇДА». Іван Котляревський завжди був компанійською і веселою людиною. За дотепні вірші про козака Енея друзі любили його ще у шкільні роки. Уривки з майбутньої «Енеїди» щоразу читалися на дружніх посиденьках за теплим пуншем, сигарами й картами. Друзі були першими слухачами й водночас першими критиками поета Котляревського. Багато чого з «Енеїди» вони знали напам’ять: стільки разів її чули, часто записували й поширювали списки в колах полтавської інтелігенції. Котляревський сам дивувався, як швидко передавали одне одному його Енея. З погляду сучасної людини надто дивним видається те, що автор не хотів, щоб видавали його (вже на той час твір був популярний), та ще й так злостиво реагував на спробу надрукувати «Енеїду» палким його прихильником Максимом Парпурою. Такий Котляревського пояснюється тим, що за словами відомого Євгена Сверстюка, «автор був настільки в полоні української рукописної традиції, що йому й на думку не спало пробувати друкувати свій твір». Певно, Іван ще не відчував у собі таланту до художнього слова, адже в семінаріях і академіях віршування – доволі звична, майже банальна справа. Одна річ – читати свої тексти в тісному колі друзів задля розваги й сміху, зовсім інша – винести «малоросійське слово» за рамки «домашнього вжитку». Для тридцятирічного юнака це було б надто сміливим кроком, можливо, поет не був готовим до цього, а швидше за все, просто не усвідомлював такої потреби. Пізніше Котляревський розуміє важливість справи, тож невдовзі пише четверту частину, планує написати ще п’яту й шосту.

Знайомі письменника згадують, що Котляревський, хоча й жив дуже скромно, все ж любив бувати в товаристві й часто приймав у себе близьких приятелів. Зазвичай у нього збиралося двоє-троє друзів на віст, пили легкий пунш, вино й горілку. Настрій у всіх був пречудовий, товариство мало хороше почуття гумору, на посиденьках панувала незмінна атмосфера веселості й невимушеності. У такі моменти Котляревський вставав зі свого місця й голосно в особах декламував рядки з «Енеїди». Товариство реготало і, як-то часто буває, починало й собі жартувати. А оскільки більшість молодих людей із оточення Котляревського так чи інакше мали стосунок до піїтики, то нерідко вони й самі продовжували історію про Енея. Певне, дещо почуте надихало Івана, а то й інтерпретовано увійшло до епічної поеми. Чи не тому, скажіть, від «Енеїди» прямо-таки штиняє питомо чоловічим, бурсацьким гумором/бурлеском із його фарсом, «сучими дочками» й подробицями, що інколи змушувало вихованих панянок червоніти, а то й виходити з посиденьок...

MAGNUM OPUS. Безперечно, головний твір І.П.Котляревського – епічна поема «Енеїда» (1798, 1809, 1842 рр.). Спочатку твір поширювався в рукописних виданнях. Перші три частини поеми опубліковано 1798 р. в Петербурзі. Здійснив видання на свої кошти і до того ж без згоди автора один із його палких прихильників, колезький асесор, меценат, громадський діяч Максим Йосипович Парпура (1763-1828 рр.ж.), вихованець

Київської академії, де був сильний дух українства. До речі, він – наш земляк, бо

на родився у м. Конотопі на Сумщині.

Видаючи "Енеїду", М. Пурпура зробив таку присвяту: "Шанувальникам малоросійського слова від усього серця присвячується", а до книжки ще й додав словник "малоросійських слів". Котляревський, щоправда, не надто поцінував гуманістично-патріотичний вчинок видавця своєї поеми. Згодом, редагуючи твір, він запроторив його разом з іншими грішниками до пекла. Поміщик і меценат М. Парпура довіку асоціюватиметься з «якоюсь особою мацапурою», яку в пеклі «шкварили на шашлику» (сцени з «Енеїди»). Так Іван Котляревський помстився за свою дворянську честь і свої авторські права, щоби більше ніхто не смів «чужеє оддавать в печать». Але ж: попри все, саме завдяки М.Пурпурі твір побачив друковано світ.

Друге видання "Енеїди" (також у трьох частинах) здійснив через десять років потому вже сам письменник. 1809 року І.П.Котляревський надрукував твір у чотирьох частинах. А повністю поема побачила світ лише після смерті автора: 1842 року в Харкові під заголовком "Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским". Жанр «Енеїди – тра¬вестійно-бурлескна епічна поема. Травестія (від італ. ігаиезііге – пере¬вдягати): різновид жартівливої бур¬лескної поезії, коли вона із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється на твір ко¬мічного характеру з використанням панібратських, виразно розмовних зворотів. Жанр бурлеску (французьке Ьиг-Іезаие також від італійського Ьигіа – тобто жарт) вимагає зміни місць «високо¬го» та «низького» стилю.

«Енеїда» І.П. Котляревського не по¬в'язана з першоджерелом. Автор пос¬тавив перед собою зовсім інше завдання: у відомому сюжеті дати опис нового, маловідомого досі для світу життя українського народу. Як зазначає дослідник, «правдиві й мальовничі картини життя України відтіснили античний світ на другий план. Завдяки такому самостійному підходу до справи «Енеїда» і на запозичений сюжет вийшла оригінальним твором. По су¬ті, крім імен героїв та основної нитки подій, від Вергілієвого твору нічого не залишилося, бо минуле тут стало сучасним, сучасне – минулим, ге¬роїчне – побутовим, а побутове – під¬несено урочистим» (Б. Степанишин). ГОЛОВНА думка твору: засобом сміху викрити і засудити негативні соціальні явища суспільства кінця XVIII ст.-початку XIX ст.

Котляревський переодяг¬нув героїв відомої римської «Енеїди» Вергілія в український національний одяг та й взагалі переселив їх в українсь¬ке середовище, де троянці (читай за¬порожці) вживають усе своє рідне: українські національні страви, посуда, п'ють українські напої, співають українських пісень, тут звучать народні інструменти, грають в народні ігри:

Тут їли різнії потрави,

І все з олив'яних мисок,

І самі гарнії приправи

З нових кленових тарілок:

Свинячу голову до хріну

І локшину на переміну,

Потім з підливою індик;

На закуску куліш і кашу...

І кубками пили слив'янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калганку,

Куривсь для духу яловець.

Бандура горлиці бриньчала,

Сопілка зуба затинала,

А дудка грала по балках...

Боги одягнені як українські жін¬ки та чоловіки XVIII ст.:

А послі гарно нарядилась,

Як би в оренду на танець,

Взяла кораблик бархатовий,

Спідницю і корсет шовковий

І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула,

Та і запаски не забула

А в руки з вибійки платок.

Географічні назви в поемі – також ук¬раїнські. Приймання гостей, полю¬вання, готування до війни у Вергілія немає. До того ж – описи побуту ук¬раїнського народу в Котляревсь¬кого часто такі значні, що забуваються навіть першооснови поеми. Та й автор сам зізнається:

Я, може, що-небудь прибавлю,

Переміню і що оставлю,

Писну – як од старих чував.

Але гумор «Енеїди» – нерозва¬жальний. Поема зорієнтована на су¬часність (ХУШ-ХІХ ст.). Ніби жарту¬ючи, автор відтворив минуле й загля¬нув у майбутнє. Як зауважує літературознавець М. Жулинський, міф про легендарного Енея, якого письменник «зобов'язу¬вав» заснувати новий Рим (у націо¬нальній інтерпретації) зрощується із народним уявленням про героя, який здатен віднайти дорогу до обіцяного краю – до нового Риму. Його мета, яка означена в поемі, полягає у від¬родженні колишньої слави слов'ян¬ської Трої – Києва, зруйнованої столиці українства, у відновленні втраченої Батьківщини.

Еней збудує сильне царство

І заведе своє там панство,

Не малий буде він панок.

Він збудує сильну державу зі свої¬ми порядками, зі своїм – національ¬ним устроєм, який відповідав би інтересам українців – енейців за поемою.

Нехай поселить тут свій рід.

Но тільки, щоб латинське плем'я

Удержало на вічне врем'я

Імення, мову, віру, вид.

Еней Котляревського створив нову Трою, що є «образом Козацької держа¬ви». Не випадково в поемі Еней пос¬тає в героїчному ореолі козацького провідника, а його троянці – це ук¬раїнці. Вирушаючи на величний двобій із Турном, який підбадьорює своїх воїнів-рутульців російським: «Ребята», Еней звертається до українців-троянців: «Козацтво! Лицарі! Трояне!» – і перемагає Турна.

Зображаючи сучасну йому дійс¬ність, Котляревський висміює соціаль¬ну й моральну нікчемність панівних класів, паразитизм, жорстокість, ха¬барництво, пияцтво, зажерливість, пихатість. Автор української «Енеї¬ди» порушує низку суспільно важли¬вих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадського обо¬в'язку, честі сім'ї, виховання дітей, дружби, кохання та ін., які він бачив впродовж своє праці на різних посадах.

Проте «Енеїда» не тільки антифео¬дальна сатира. У картинах бенкету¬вання богів, які «забули наших людських бід», маємо критичне по¬цінування всього самодержавного Олімпу. Крім того, у творі вельми сильний національний струмінь. Скажімо, троянці-козаки прямуючи до Кумської землі, співають:

Про Сагайдачного співали,

Либонь, співали і про Січ,

Як в пікінери набирали,

Як мандрував козак всю ніч;

Полтавську славили шведчину... У цих рядках – минула історія України!

У 1775 році за наказом Катерини II Запорізьку Січ зруйновано. Зобра¬ження Котляревським козаків в об¬разах відомих троянців було спробою нагадати про героїзм, незламність ду¬ху, волелюбність, патріотизм наших предків і відновити притлумлену ца¬ризмом національну гордість ук¬раїнського народу, його прагнення до волі й самостійності. Патріотичною мрією полтавця наснажено Анхізів (батьків) заповіт Енеєві: «розплодити великий і завзятий рід», по-господарськи «жи¬ти та поживати». На жаль, панівна бурлескна манера викладу надала ба¬гатьом сторінкам поеми характеру глумливої самоіронії, глузування над принизливим своїм становищем у Росії («Пропали! Як Сірко в базарі! Готовте шиї до ярма!»). Однак у тім-то й полягає не¬однозначність і навіть парадоксаль¬ність «Енеїди», що її автор під¬свідомо став тим голосом народного духу, який змагався за відродження. Завдяки бурлеску Котляревський здійснив майже неможливе. У тра¬вестії можна було вживати соціально впосліджену українську мову й писа¬ти про народні звичаї та побут, не ви¬ходячи за межі класицистичної тра¬диції. Та й – уникати прискіпливості цензури. І.Котляревський повною мірою використав можливості мови й ство¬рив україномовний шедевр комічної поезії низького стилю. Він увів народну мову в літературу, вико¬риставши для цього єдиний жанр, який міг послужити такому задуму. Його компетентність, як поета та знавця мови, спиралася на життєздат¬ність саме народної основи майбутньої нової української літератури, яку й заклали його видатні твори...

ПРО КОХАННЯ і ПРЕКРАСНИХ ПАНЯНОК. Іван Котляревський ще замолоду визнаний любителем жіноцтва. Двадцятирічний студент, як і багато його вчених попередників, пробує себе в ролі учителя. Наприкінці XVIII століття це була досить небезпечна праця. У тогочасній Європі тривало звільнення від феодальної залежності, в Російській імперії поповнювався запас безплатної робочої сили. Нерідко бувало так, що в кріпосні записували навіть домашніх учителів. Так було одного разу й із Котляревським. Щоб уберегтися від подібного вияву любові з боку роботодавців, Іванові довелося про всяк випадок залучитися документом про дворянське походження. Молодий, розумний, дотепний учитель із чарівною усмішкою й свідоцтвом про дворянство неодмінно мав полюбитися котрійсь із панночок. Утім, про це відомо зовсім небагато: академічні біографії, якщо вони, звісно, не послуговуються фройдівським психоаналізом, переважно уникають теми «кохання». Та замолоду вчителювавши по панськх маєтках, він закохався в одну свою ученицю, Марію. Її батько добре ставився до Івана. Але Марія уже була заручена з багати паном. Учителеві про це натякнули. Дізнавшись про це, що звичайне людське щастя для нього неможливе, він негайно покинув учителювання у тому маєткові і навіть цивільне життя – на початку квітня 1796 року Іван утік у військо аж на дванадцять років. Він став кадетом Сіверського карабінерського полку. 27-річний кадет для тих часів було незвичайним, адже як правило – це були юні хлопці. Вчинок цей – майже донкіхотівський: залишитися гордим закоханим лицарем і пересісти з вчителювання на коня, будучи вірним своєму першому коханню. «Дон Кіхот» Сервантеса, до речі, був у його бібліотеці серед античних і сучасних книг. А мундир, певне, нагадував йому про обітницю самотньо-закоханого лицарства. Про Марію Семенівну або ж Машу Семикон, відомо більше з літературних домислів, аніж із достовірних фактів. Знано тільки те, що перша й, вочевидь, остання Іванова любов була племінницею поміщика Н., дітей якого навчав письменник. Котляревський читав Маші уривки з «Енеїди», планував освідчитися й жити щасливо з Машею до смерті. Уже з полку Іван послав своїй Маші листа з проханням хоча б зрідка писати йому… Але потім він так і не одружився?...

Деякі краєзнавці припускають, що в Івана Котляревського була також таємна покровителька. На початку ХІХ століття в Полтаві створилося таємне «Товариство малоросійське». Одним із його активних членів і співавтором програмних документів був І.П.Котляревський. Після повстання декабристів (14 грудня 1825 р.) у цій справі проводилося слідство, але Івана Петровича до відповідальності не притягнули. Літературний дослідник Євген Руднєв знайшов ув одному з сибірських архівів лист Сергія Волконського, де є такий рядок: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любила».

Якщо перебрати всіх знатних дорослих мешканок Полтавської округи, – то найбільш підходить кандидатура княгині Варвари Олексіївні Рєпніної (1778-1864 рр.ж.) – дружина проукраїнського генерал-губернатора Миколи Рєпніна. (У дівоцтві графиня, дочка графа Олексія Разумовського). Вони 17 років прожили в Полтаві і тісно спілкувалися з Іваном Котляревським. Князь Микола навіть подарував письменнику свій портрет. А Варвара Олексіївна (не плутати з їхньою дочкою теж Варварою (1808-1891 рр.ж.), замовила йому переклад з французької роботи Дюкена для Полтавського інституту шляхетних дівчат – три томи по 500 сторінок французького чтива, що він перекладав 15 років. Цілком ймовірна історія прихильності та потаємної закоханості впливової проукраїнської княгині, на той час у розквіті своєї вроди, до імпозантного, освіченого, талановитого і вже відомого письменника!?... Тим більше, – фактологічно зазначена у листі декабриста. Але які та чи були у них інтимні взаємини, нічого невідомо!?...

Прямих нащадків І.П.Котляревський не залишив. Перед смертю відпустив на волю кріпаків – шість душ. А дім на горі в Полтаві заповів своїй економці, унтер-офіцерській вдові Мотрі Векливечивій.

На старість Іван Петрович тяжко хворів, і на сімдесятому році життя тихо згас. Як свідчить дослідник Стеблін-Каменський, Іван Котляревський задовго до смерті відпустив своїх 6 кріпаків, будинок разом і нерухомим майном заповів економці, своїй економці, Мотрі Векливечивій, унтер-офіцерській вдові. А все інше майно роздав далеким родичам і приятелям. Не лишив він, на жаль, після себе нащадків. Так вийшло, що його, знаменитого Котляревського, знали в усій Полтаві й за її межами, а про сім’ю він міг тільки мріяти. Його єдине кохання замолоду, його єдина можливість створити родину, його Маша Семикон назавжди лишилася там, у його молодості. Та залишив він нам невмирущих літературних дітей – Енея і Наталку Полтавку – то чудовий нам спадок Івана Котляревського, хтозна, можливо, найкращий талановитий плід, що його будь-коли творили пристрасті, карти, віст і здорове українське почуття гумору. І той факт, що він так ніколи й не одружився, зовсім не спростовує наявної у нього великої любові, радше навпаки – підтверджує. Адже, як мовлять англійці, нащо купувати корову, якщо хочеться і можна випити склянку молока?

POST factum: Близько 7000 слів нараховується в «Енеїді». Найбільше подано побутово-етнографічної лексики – це назви житла, їжі, одягу, речей хатнього інтер'єру, сільськогосподарських знарядь, спорідненості та свояцтва, народних ігор, інше.

Характерною для мови поеми є багата синоніміка: попхатися, слонятися, причвалати, побрести, волочитися, почухрати, лізти, уплітати, прискочити, влізнути, шлятися, швен-дювати, мандрувати, приплентатися, чкурнути, копирснути, покотити, пертися, скитатися, сунутися, пороснути, та ін.

Вельми широко представлена також народна фразеологія, приміром, із семантикою «зробити кому-небудь зле»: залити за шкуру сала, зварити каші, наварити киселя, злити кулю, дати швабу, дати перегону, дати хльору, видавити олію, , вкрутити хвоста, посадити на лід, наброїти біди, учинити ярміз.

Текст насичений також багатьма прислів'ями і приказками: Біда біду, говорять, родить; Біда не по дерев'ях ходить, і хто ж її не скуштував? Еней в біді, як птичка в клітці; Терявся в думах молодець; Заплутався, мов рибка в сітці.

І.П.КОТЛЯРЕВСЬКИЙ відомий також як видатний драматург. 1819 року він написав для Полтавського театру знамениту п'єсу «Наталка Полтавка» (вперше надрукована в 1838 р. І. І. Срезневським в «Украинском сборнике») і водевіль «Москаль-чарівник» (надрукований 1841 р.), які стали основою започаткування також нової української драматургії.

Творчість І.П.Котляревського високо цінували Т.Г.Шевченко та І.Я.Франко. Свої поезії йому присвятили М. Рильський ("Іванів гай"), В. Сосюра ("І. Котляревський"), В. Коломієць ("Слово на вінок І. Котляревському"), М. Нагнибіда ("Вітання"), С. Олійник ("Поважна причина"), П. Усенко ("Іванів гай"), Я. Шутько ("Слава Енеїди") та багато інших. Його життя послугувало сюжетом для роману українського письменника Бориса Левіна "Веселий мудрець".

В Україні, у діаспорі – велика увага до 250-літнього ювілею корифея української літератури і мови!

POST factum. ШЕВЧЕНКОВЕ поцінування винесено в епіграф із вірша «На вічну пам’ять Котляревському»…

Іван ФРАНКО (1856-1916 рр.ж.): «Писання Котляревського задля їх глибокої національності, простоти і притім загальнолюдської доступності і зрозумілості не могли лишитися без впливу на відродження українсько-руського національного духу не тільки на Україні, але і в Галичині», присятивши йому велику статтю «Писання І.П.Котляревського в Галичині».

Леся Українка (1871-1913 рр.ж.) написала «На спомин І. Котляревського», яка надрукована з редакційною приміткою: «Сю поезію Лесі Українки декламував М. Старицький на святі Котляревського в Києві 26-го грудня 1898 р.», потім назва вірша – «На столітній ювілей української літератури» з такими рядками:

Ті вічні пісні, ті єдинії спадки

Взяли собі другі поети-нащадки

І батьківським шляхом пішли;

Ніхто їх не брав під свою оборону,

Ніхто не спускався з найвищого трону,

Щоб їм уділяти хвали.

Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864-1913 рр.ж.): «Котляревський показав, що і під грубю свитою б’ється людське серце. І ожив організм народний, і розпустив коріння, знову зацвіли квіти, зацвіли і не зів’януть. З його творів забуте й закинуте під сільську стріху слово, немов фенікс із попелу, воскресло знову і голосно залунало по широких світах».

Євген СВЕРСТЮК (1928-2014 рр.ж.): Котляреський мав винятковий вплив на своїх сучасників і на українську суспільість уже півтора століття не завдяки самому талантові й майстерності. І в «Енеїді», і особливо у «Наталці Полтавці» та й «Москалеві-чарівникові» він утвердив високе почуття гідності, людської і національної гідності, без чого не можна було б і думати про відродження культури пригнобленого і полонізованого краю».

Твори батька нової української літератури і мови популярні, вони вивчаються у школах і в університетах, їх ставлять у театрах, міських і сільських Будинках культури.

До його ювілею надруковані розлогі матеріали в «Літературній Україна» і в «Слові Просвіти», у полтавських виданнях, а мої – у газетах Сумщини і у ФБ. Створено новий цікавий мультфільм про І.Котляревського з маловідомими фактами, приміром, що й Наполеон позитивно сприйняв «Енеїду»... Інститут мовознавства ім.О.О.Потебні вів у ФБ цікаво-пізнавальні сторінки про лексику творів І.П.Котляревського. Щось не чутно про наукові конференції, але, можливо, не поширено про них інформацію?

А оці рядки письменника, як ніколи, є актуальними для всіх українців:

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять...

Валентин В.Бугрим, академік, доктор філософії, літературознавець

16-17, 9 серпня серпня 2019 р. Хмелів на Роменщині, Київ.