ОЙ, СИНОЧКИ МОЇ ЛЮБІ
За хатиною в садочку вітер завиває,
Біля верби та калини пісню хтось співає.
Пісня та звучить щоночі, душу рве до болю,
Хвора жіночка сумує, мовить між собою.
Ой, калина, вже червона, як було давненько,
Посадив Матвій стеблину, коли був маленький.
Захиталась бідна жінка, гілочку тримає,
Для Михайла, що загинув ягідки зриває.
Де ж ви дітки зараз рідні, – на чужому полі?
Та ніхто не поховає вас обох в неволі.
Попрохай моя калина, коли вітер буде, —
Як побачить синів душі, то нехай розбудить...
Я почую гомін в серці, відчиню всі двері,
Душі воїнів загиблих зайдуть до оселі.
Посумую та поплачу, така в мене доля.
Погостюють може дітки, коли божа воля.
Ой нема у мамці за що, синів пригостити,
Щоб у церкві пом'янути, — свічечку купити.
Пан приходив злий по гроші, не схотів чекати.
Не сплачу якщо проценти, — вижене із хати.
Та навіщо ж дітки в пана гроші позичали,
За прибутки людожера голови поклали...
Nikvoron
