Я впав. Бо я ішов...
Уперше у житті я йшов,
і вперше падав,
і вперше розум мій від мене відійшов.

І я лежав. Як довго я лежав,
а світ ішов, без мене він спокійно йшов,
він не жалів, він не картав, а просто йшов,
переступаючи мою розлиту кров.

І поки я лежав я бачив.
Усю красу і ввесь той бруд я бачив,
і ангелів і демонів в серцях людей я бачив,
але у дзеркалі нічого я не бачив.

Але я встав. Піднявся я. Й розбив.
І маски всі свої і дзеркала всі я розбив.
І я пішов. І проти вітру я пішов,
а дощ змивав із мене всю засохлу кров.

І тільки те що я лишив на місці де я впав
розкаже тим хто падав, тим хто знав
що мав і я, й чого не знав, чого не мав,
а так хотів, так мріяв, так бажав.

І шторм, що бушував в моїй душі давно — притих,
а іскорка надії, що ще жевріла рубіном стала.
Й на дно душі моєї тихо так упала,
у попелі зітлілих мрій вона вже не сіяла.

Але я далі йшов, і далі йтиму,
до краю неба, а може й далі йтиму,
і поки очі бачать, поки серце б'ється я ітиму,
долаючи вітри холодні й сліз холодних зливу.