Балада про рідну мову

Біля тину, літечком

Дівчина молода

Ниточка до ниточки -

Долю вишива.

Де червоний стелиться,

То любов палка,

А де чорний лишиться -

То її журба.

 

От, ніби наврочила

Рік-другий минав

І таку історію

Їй Господь послав:

 

До столиці поїздом

Їхала вона

Іноземця-красеня

Встріла не дарма.

Довго говорив він їй

Про Париж, любов

Вона ж, нерозуміючи

Кивала знов і знов.

 

Як у дім вернулася

Словники взяла

Й мову ту французову

Вчити почала...

Так вже захопилася,

Так завчила вже

З мови з української -

Геть забула все!

 

До столиці поїздом

Їде вона знов,

Та француза-красеня

Не було, не прийшов.

 

А на його місці

Парубок сидів,

Так вже милозвучно він,

На вкраїнській говорив!

І усе згадалося,

Всі оті слова,

Бо у серці в дівчини

Мова лиш одна.

 

Біля тину, літечком

Жінка - геть стара

Діточок і внуків

Ласкаво науча:

"Мову свою рідну,

Ви завжди учіть,

Бо без неї в світі

Неможливо жить!"