Балада про рідну мову
Біля тину, літечком
Дівчина молода
Ниточка до ниточки -
Долю вишива.
Де червоний стелиться,
То любов палка,
А де чорний лишиться -
То її журба.
От, ніби наврочила
Рік-другий минав
І таку історію
Їй Господь послав:
До столиці поїздом
Їхала вона
Іноземця-красеня
Встріла не дарма.
Довго говорив він їй
Про Париж, любов
Вона ж, нерозуміючи
Кивала знов і знов.
Як у дім вернулася
Словники взяла
Й мову ту французову
Вчити почала...
Так вже захопилася,
Так завчила вже
З мови з української -
Геть забула все!
До столиці поїздом
Їде вона знов,
Та француза-красеня
Не було, не прийшов.
А на його місці
Парубок сидів,
Так вже милозвучно він,
На вкраїнській говорив!
І усе згадалося,
Всі оті слова,
Бо у серці в дівчини
Мова лиш одна.
Біля тину, літечком
Жінка - геть стара
Діточок і внуків
Ласкаво науча:
"Мову свою рідну,
Ви завжди учіть,
Бо без неї в світі
Неможливо жить!"
