Пiсенька журби
Мені співає пісеньку журба
Про рідний край і неньку Україну,
Де люттю переповнена юрба
Ножем злослов’я їй шматує спину,
Де править бал розгнуздана брехня –
Давно всі нею до блювоти ситі.
Ніхто вже не святкує того дня,
Коли кружляв супутник на орбіті.
Спостерігала з гордістю за ним
Країна вся, затамувавши подих,
Бо знали всі, що ним керує син
Єдиного могутнього народу.
А зараз єдність нищать «на корню»,
Майно і пам’ять розтягли по хатах,
«Чужих» клянуть по сім разів на дню,
Згори на інших дивляться пихато.
Повинна ж гордість полягати в чім?
Чи не в міцному дружби моноліті?
Сусід пліч-о-пліч. Наче паничі,
В єдину стрічку наші долі звиті.
Журба канючить пісеньку свою:
-Свій дім самі руйнуємо поволі,
Над прірвою тупцюєм, на краю,
На дні якої мешкає недоля.
Отредактировано Ириной Черепениной.
