СЛОВАМ

О де ти, де, колишня філігранність,
пташина легкість слова і пера?
Невже тепер безжальна безталанність
з книг сторінки й з життя повидира...

Невже кінець... Я знаю достеменно
що марно йти на світло крізь пітьму,
туди де слово сяє безіменне -
те перше слово... й кланятись йому...

Ні. Рвуть мене, мов крюки абордажні
борти легких іспанських каравел,
слова прості - пекельні і відважні -
і ротшильди,  і мешканці фавел.

Пантера - ніч свою оскалить пащу,
а в ній мов ікла - давнії жалі...
Чекай... кохай... А я уже пропащий
на цій ніким не вивченій Землі...

Хлюпни у келих знов тії отрути.
Не Моцарт я, і не Сальєрі - ти,
примхлива вЕсно, зраднице, чому ти
так любиш небо, прагнеш висоти...

Ні. Не писать. Піти на дно і годі,
що Атлантиду десь в собі таїть.
Проходить все... й водночас - не проходить!
Лише життя на місці не стоїть.