Скрябін

І хтось не той, хто мав піти, - пішов.
Туди, де шлях закінчується рихлим териконом;
Квітами, що і не сподівались відпочити
(Від людей) на змерзлім і сухім граніті.
Пішов, залишивши глибокі і тверді сліди.
Він знав, що Бог на небі є. Бог - не сліпий.
Що всьому - своє місце в цім смішнім житті,
Що непотрібен той, хто перестиг і зовсім почорнів,
Що пам’ятати слід старі фотокартки,
Що ти почуєш оплески, коли відчуєш, що упрів,
Що кожному щасливому є своє місце на Землі,
Що люди в морі, мов підбиті кораблі.
 
Він так, як ми, жив у дурній, коханій Україні,
Тембральним дотиком нам гладив вуха, спини,
Усмішки одних любив  - як полюбило бідного, його,
нестерпне небо і судьба плаксива,
Дикі  погляди терпів незрозумілих - інших,
Головне лиш те, що сам лишився зрозумілим.
 
Подарував він цьому світові якихось сорок шість коротких зим,
Але гірким чорнилом вписаний в історію вже відтепер.
І теплим спогадом його безсмертний голос буде назавжди…
Я намагаюсь зрозуміти: що якщо пішов, то, значить, – все зробити встиг.