Немов у гнізді, у кріслі

Немов у гнізді, у кріслі. Голову тобі на плече.

І наче ляльку з дитинства, твою обійняти руку.

І їхати, їхати, їхати – нехай відстань від нас втече! –

міжміським по асфальту, по бездоріжжю, по бруку.

 

Забувши усі маршрути, дороговкази, забувши карти –

і тільки светр твій меланжевий ще пахне теплом із дому.

– Ти знаєш, а мій квиток без адреси і дати.

– Здається, мій такий самий. Але ж ми не скажем нікому…

 

Автостанції, вночі не впізнані, без буфетів і платформ.

Пасажири в плащах, як в мантіях, всі з однаковими сумками.

І серйозні старі кондуктори без кокард та уніформ.

Й провінційні першокурсниці з однаковими думками.

 

І везе хтось яблука й сливи – пахне осінню у салоні.

Зайчик сонячний чи замріявся, чи заснув на твоїй щоці.

Я пишу тобі «до запитання» на гарячій твоїй долоні.

Ти читаєш усе про мене на моїй холодній руці.

 

Це вже навіть і не подорож – це життя поміж зупинками.

Із танцюючими пейзажами за вікном замість кіно.

– Може, зійдемо та посидимо он там, поміж ялинками?

– Давай зійдемо та посидимо. Я мрію про це давно…