Полонений

Сумую, ради Бога, не моя,

хоча я твій, навіки полонений.

Чомусь не чути в лузі солов'я,

хоча співає він безжально та натхненно.

 

Що сталося за ці страшні роки,

хто гордість посадив твою за грати...

– невже забула пройдені віки,

– невже не вмієш більш перемагати?!

 

Чиновники усілись за ярмо,

твоя спина нахилена до краю.

Невже і думки про життя нема,

невже помреш?!

– тоді я теж вмираю...

 

І кожен день, гартують та цькують,

як ті жандарми, "сповнені любові".

А ти все терпиш, приховавши лють,

в свої гілки вербові, калинові.

 

Немає сил, немає співчуття,

але я твій, навіки полонений.

Іде війна, іде давно війна,

лиш чути звіт

– звичайний та щоденний.

 

© Андрей Колисный

#kolisnyypoetry