Полонений
Сумую, ради Бога, не моя,
хоча я твій, навіки полонений.
Чомусь не чути в лузі солов'я,
хоча співає він безжально та натхненно.
Що сталося за ці страшні роки,
хто гордість посадив твою за грати...
– невже забула пройдені віки,
– невже не вмієш більш перемагати?!
Чиновники усілись за ярмо,
твоя спина нахилена до краю.
Невже і думки про життя нема,
невже помреш?!
– тоді я теж вмираю...
І кожен день, гартують та цькують,
як ті жандарми, "сповнені любові".
А ти все терпиш, приховавши лють,
в свої гілки вербові, калинові.
Немає сил, немає співчуття,
але я твій, навіки полонений.
Іде війна, іде давно війна,
лиш чути звіт
– звичайний та щоденний.
© Андрей Колисный
#kolisnyypoetry
