Творча ніч 2
Творча ніч 2
Квітка надії
Стоять в обіймах парубок з дівчиною,
теплом своїм безмовно гомонять,
своє кохання роблячи жариною,
якою дні увечері горять.
Зоря вечірня ніжить їх ласкавістю,
багаттям мрій ховаючи грозу,
але не злива вразить їх реальністю,
в якій біда, що викличе сльозу.
Настане ранок їхньою розлукою,
бо все тепло між ними розтає,
яснивши день вершиною високою,
яка на обрій сонце дістає.
На Січ поїхав парубок дорогою,
через моря просторів степових,
стискала серце думка насторогою,
бо шлях війни веде до неживих.
Товаришів знайшовши по сміливості,
у перший бій хреститися пішов
свій гострий меч гартуючи кривавістю,
душею від жорстокості холов.
Назавше поряд шабля із рушницею,
якими зустрічає день новим,
існуючи нещадною зірницею,
радіє, що залишився живим.
Коли бої змінились знову тишею
або від ран ослабленим лежить,
то п`є вино п`янке своєю чашею,
згадавши враз кохану і не спить.
Юнак з війни додому не вернеться,
додому лиш повернеться козак,
його буття усе перевернеться,
бо у житті віднині він хижак.
Його впізнає дівчина коханая,
лише теплом і голосом з грудей,
чекаючи із вірністю жаданою,
про нього звістку від простих людей.
Закохані стоять в обіймах знову,
безмовно пестять думи золотії,
та в козака любов співає мову,
зацвівши в серці квіткою надії.
Зіграє їй на кобзі свою пісню,
співавши її часто на війні,
зрадіє почуттями дуже слізно,
що не лежить на полі, на спині.
А знову бачить ті кохані очі,
і чує голос радістю дощів,
які дарують дні, чарують ночі,
щасливою відрадою душі.
Віктор Цвіт 15.10.16
Дощ
Сумними сльозами
за вікном заплаче дощ,
сумними словами
на душі плете він плющ,
своїми думками
запаливши щастя кущ,
побачу очима
як тепло зникає враз.
Омиють ті сльози
на вікні холодний піт,
осяють ті грози,
на душі зів`ялий цвіт,
то попри прогнози
з парасолькою у світ,
піду без загрози
по дощу гуляти знов.
Залишиться вдома
моя вірна самота,
розвіється втома,
ніби часу пустота,
несе невідома
зовсім інша висота,
знайти незнайому
щастя музику свою.
Співають чуттєву
пісню крапельки малі,
як радість миттєву
ніби сонечко в імлі,
вона є життєва
наймиліша на Землі,
бо світлую Єву,
нагадає знов мені.
Побачу на диво
як по дощових річках,
назустріч сміливо
з парасолькою в руках,
дівчина красива
лине радістю в думках,
з якою щасливо
проведу взаємно час.
Віктор Цвіт 09.10.15
Квіти бузини
Ніжним подихом весняних квіт,
оживе в мені щасливий світ,
не опавши з листям восени,
теплотою ягід бузини.
Вмиє сонце променем весни,
наші сльози осені рясні,
вітром повертаючи любов,
часом, що до літечка прийшов.
Знов цвістиме наша бузина,
як сердець коханих цілина,
що живуть в годиноньки нічні,
як любовні милі два вогні.
Знов панує квітів аромат
музикою весняних сонат,
як любові щира глибина,
зачарує стигла бузина.
Милим образом приходиш ти
наяву всі полонити сни,
хоч позаду літо і весна,
хоч звучить симфонія сумна.
Мрії всі накриє листопад,
і благенький перший снігопад,
зникне все з морозами зими,
лиш не наші почуття весни.
Знов цвістиме наша бузина,
хоч життя під снігом засина,
але в тиші тих зимових днів,
квітами до тебе ніжу спів.
Заметіль в житті розлучить нас,
ожививши самотою час,
а надія світлом дивини,
розпускає квіти бузини.
Віктор Цвіт 09.10.16
Бабине літо
Заплачуть хмари
сльозами смутку
осінніх днів,
наклавши чари
холодним жмутком
похмурих снів.
Заповнить тишу
спокійним тактом
балада про тепло,
яку напише
останнім актом
день сонячний на скло.
Як чорнобривці зацвітуть,
думками осінь принесуть
і вітром золотих дощів
листя опаде.
Та радість двоє принесуть,
які коханими живуть,
плекаючи тепло душі
літом, що прийде.
Тумани зранку,
почнуть облогу,
зробивши день сумним,
збудивши стрімко
в очах тривогу
бо йде донизу дим.
В імлі потоне
і сонце ніжне,
і золотий пейзаж,
бо охолоне
в обіймах сніжних
казковості міраж.
А чорнобривці зацвітуть,
осіннє диво принесуть,
яким навколо оживає
казка золота.
Де двоє радісно ідуть,
коханням літечко ведуть,
що павутинками літає,
мов душа свята.
Віктор Цвіт 09.10.16
Печери мрій
В печери мрій
піду від безнадії
приємних снів, взаємних слів
із царства змій,
де всюди лиходії
кують життям палючий гнів.
Відчую лютим болем на душі,
сліди кнутів, жорстоких мук,
та рани щастям зцілюють дощі
з печерних стель, як милий звук.
Нове життя
і погляди на нього
знайду собі, теплом в собі,
у почуттях
існує світ для цього,
коханим тлом в нічній журбі.
Малюю дивом радісних думок,
печери мрій, де спокій мій
наповнює ласкавістю струмок
творивши рух музичний свій.
Якщо добро
осяє днем раптово,
цвістиме знов палка любов.
Зійде тавро,
зникавши поступово,
то вже не сам покину схов.
В обіймах діви згадую не раз,
печери мрій, самотніх мрій,
неначе лиха ще настане час,
що заплете стражданням вій.
Якщо кохану
спідкає та ж біда,
що і мене спідкала враз,
яка неждано
застане мов орда,
у свій полон забрати нас.
Веду за руку милую свою,
в будинок наш, в печерах мрій,
нехай осяє доленьку мою,
відкривши світ душевний свій.
Віктор Цвіт 12.10.16
Душа на двох
Моя душа є часткою твоєю,
яка цвіте лиш кольором твоїм,
у почуттях, засяявши зорею,
дарує щастя поглядом моїм.
Як два світи, цвітемо ми навколо,
як день і ніч, як радість і любов,
не розведе мости журба ніколи,
бо разоми ми з`єднаємо їх знов.
Як дві зорі в нічному яснім небі,
палає наш палкий взаємний дух,
кохання те, що берегли для себе,
рождає душу даровану на двох.
Усі шляхи пройду лише з тобою,
не буде тих, які на самоті
долав в житті нестримною рікою
чим вітерцем на білій висоті.
Знайду своє щасливеє майбутнє,
коли в житті моєю будеш ти,
тоді й любов, мов сонечко, присутня,
що ніжить дні і всі чарує сни.
Душа на двох не випадково дана
тобі й мені коханням і теплом,
вона цвіте, як та довіра й шана,
які в житті плекаємо добром.
Віктор Цвіт 10.10.16
Людина, що не спить
Чудовий день і тепла ніч,
приємне сонце і ніжні зорі,
існують як важлива річ,
втішаючи в біді і горі.
Почую свій душевний клич,
що просить ніч і днину жити,
відкривши враз світи облич
людей, яких зумів любити.
Але живуть своїм життям,
кохання перше, друге, третє,
лишивши світло почуттям
і образ любий на портреті.
Мене забули, ніби сон,
дівчата, котрих досі знаю,
любов мені приносить сум
і спати досі не лягаю.
Відчую ніч, як інший день,
де світло видно як ніколи,
а зайве все ховає тінь,
забравши зради і розколи.
Відчую дивом, на біду
себе самого зовсім іншим,
коли душа цвіте в саду
і світ щасливий бачить більшим.
Хоч я забутий, наче сон,
але тебе кохаю досі
коли прийдеш, прогнавши сум,
повернеш снів солодкі роси.
Віктор Цвіт 10.10.16
Vendetta
Любов в житті - це біль і радість,
які рождають день і ніч,
у почутті, як сонце й хмарність,
щоб краще чути щастя клич.
Кохання ллє страждання й ласку,
весною ранньою в серця,
що ніжать мріями ту казку
про світ, де сяють два творця.
Якщо розлучимось з тобою,
між нами оживе любов
тією спільною душею,
проливши почуттями кров.
Душа помститься нам і двічі,
за смерть свою, що через нас ,
сердито глянувши у вічі,
січе розплатою весь час.
Як поступове покарання,
несе депресію душа,
яка померла у бажаннях
і зовсім стала нам чужа.
Ми не знайдемо щастя власне,
його шукавши поодинці,
бо світло спроби швидко гасне,
гріхи вертаючи злочинцям.
Якщо не станеться розлука,
любов залишиться живою,
хоча страждатимемо в муках,
які згортаємо в сувої.
Минуть ночами всі страждання
і щастя нам цвістиме знов,
бо дуже близько до кохання,
ненависть свій знаходить схов.
Віктор Цвіт 03.10.16
Міський романс
Серед гір міських
вуличок вузьких
течуть гірські шосе.
Кожен день і ніч,
мов душевний клич,
когось кудись несе.
Радістю думок,
потече струмок
туди, де ти живеш.
За всякої пори,
сяйвом із гори,
весняним зацвітеш.
Сонцем, що осяює мене,
любістю, що швидко не мине,
ти живеш коханням на горі,
ніжністю ранкової зорі.
Ввечері зійдеш,
із гори зійдеш
в долину теплих дум.
Ласкою в словах,
радістю в очах
тебе чекаю там.
Ресторан, кафе
з нами оживе,
говорячи про нас.
Ближчими є ми,
кращими є ми,
провівши спільно час.
Сонцем, що осяює життя,
не веде любов у забуття,
роблячи щасливими серця
музи і коханого співця.
Віктор Цвіт 15.10.16
