Слова (прозаїчна мініатюра)
Перекладаю твої слова з пустого в порожнє. Затерті такі, пожовклі, як фото в музеї. Обережно перекладаю, щоб не загубити жодної деталі, роздивляюсь кожну їх тріщинку, опуклість, затертість. Такі давно знайомі, і заношені мною...
Та досить! Дивно, що вони ще й досі в мене. Хоча, я полюбляю колекціонувати всілякий дрібязок: тролейбусні квиточки, етикетки від суконь, погляди чоловіків, що проводжають жіночі сіднички. Так, так! Саме, чоловічі погляди! Вони, кажу тобі правду, - різні. Одні іронічно-голодні, хижі; інші добрі,як у домашнього пса; треті сумні, як у пораненої собаки (і все-таки всі голодні...). Та твій погляд рідко коли спускався нижче рівня очей жінок. Ти вдивлявся в них так, начебто шукав там щось... Тому (мабуть, тому...) я й бережу ці слова на згадку про тебе. Ще ніхто ТАК не дивився в мої очі...
Сьогодні я переїздила в іншу країну N. На митниці мене запитали: "Є цінності?", а я й не знаю вже, яку мають ціну твої слова: модної новинки сезону, антикварної речі, чи "секондхендового" лахміття.
Перебираю їх, як намистинки. Заримовані, вони нанизуються на нитку, наче намисто індіанця: нерівно, загадково і...
Скільки їх в мене? Не багато. Дріб"язок. Яка ж їх цінність? Що сказати митнику? Руки мої затремтіли, в голові закрутилось (завжди так, коли хвилююсь) і, я не встигла отямитись, як твої слова розсипались по гранітній долівці аеропорту.
Твої слова-а-а-а-а!
Кинулась збирати, але вони покотились на всі боки стрімко, як навіжені. Швидко...швидко...швидко... І тут щось сталось зі мною самою, якась нитка і в мені обірвалася, я розсипалась на такі ж малюсінькі намистинки, і покотилась наздоганяти твої слова...
Покотилась і злякалась, чи, бува, не дивиться на мене митник. Озирнулась. ЩО ЦЕ?! Я побачила... себе. Ота "Я" посміхнулась митнику, і сказала, що нічого страшного не сталось, що ці слова все-одно не мали ніякої цінності, і що вона дуже поспішає. Потім вона подивилась на мене якось зухвало, сильно, впевнено. Мені стало моторошно, я відвернулась і... покотилась собі далі, наздоганяючи твої слова.
Термінал. Дивно... Мені здалося, що з тими незначними словами, що розсипались по долівці, розсипалась і покотилась я сама. Я ще раз озирнулась. Та ні! Впевнена, що я залишилась цілою. Ні - цілісною!
Треба поспішати на літак.
За годину долівку в аеропорту було прибрано.
2010
Та досить! Дивно, що вони ще й досі в мене. Хоча, я полюбляю колекціонувати всілякий дрібязок: тролейбусні квиточки, етикетки від суконь, погляди чоловіків, що проводжають жіночі сіднички. Так, так! Саме, чоловічі погляди! Вони, кажу тобі правду, - різні. Одні іронічно-голодні, хижі; інші добрі,як у домашнього пса; треті сумні, як у пораненої собаки (і все-таки всі голодні...). Та твій погляд рідко коли спускався нижче рівня очей жінок. Ти вдивлявся в них так, начебто шукав там щось... Тому (мабуть, тому...) я й бережу ці слова на згадку про тебе. Ще ніхто ТАК не дивився в мої очі...
Сьогодні я переїздила в іншу країну N. На митниці мене запитали: "Є цінності?", а я й не знаю вже, яку мають ціну твої слова: модної новинки сезону, антикварної речі, чи "секондхендового" лахміття.
Перебираю їх, як намистинки. Заримовані, вони нанизуються на нитку, наче намисто індіанця: нерівно, загадково і...
Скільки їх в мене? Не багато. Дріб"язок. Яка ж їх цінність? Що сказати митнику? Руки мої затремтіли, в голові закрутилось (завжди так, коли хвилююсь) і, я не встигла отямитись, як твої слова розсипались по гранітній долівці аеропорту.
Твої слова-а-а-а-а!
Кинулась збирати, але вони покотились на всі боки стрімко, як навіжені. Швидко...швидко...швидко... І тут щось сталось зі мною самою, якась нитка і в мені обірвалася, я розсипалась на такі ж малюсінькі намистинки, і покотилась наздоганяти твої слова...
Покотилась і злякалась, чи, бува, не дивиться на мене митник. Озирнулась. ЩО ЦЕ?! Я побачила... себе. Ота "Я" посміхнулась митнику, і сказала, що нічого страшного не сталось, що ці слова все-одно не мали ніякої цінності, і що вона дуже поспішає. Потім вона подивилась на мене якось зухвало, сильно, впевнено. Мені стало моторошно, я відвернулась і... покотилась собі далі, наздоганяючи твої слова.
Термінал. Дивно... Мені здалося, що з тими незначними словами, що розсипались по долівці, розсипалась і покотилась я сама. Я ще раз озирнулась. Та ні! Впевнена, що я залишилась цілою. Ні - цілісною!
Треба поспішати на літак.
За годину долівку в аеропорту було прибрано.
2010
