...півтисячі... днів голодомору...

Півтисячі – просто число?...
ні… це тільки здається.
Ним можна обчислити все: і як час очманів,
і глузд, і життя, і терпіння, і зойкання серця…
Двадцяте сторіччя.
30–ті.
Півтисячі днів.
Півтисячі скошених днів.
Як–то кажуть – плюс/мінус...
Плюс/мінус від трьох мільйонів смертей – до шести.
Як це осягнути?...
І те, що, війні на відміну,
у мирні часи голод штучно життями притих?...
Життями притих на тоненьких, стеблинками, ніжках
малих діточок…
не проживших цих п’ять сотень діб…
Постійно замореним голодом падати в ліжко –
як це?
Як це? – лиш уві сні їсти спечений хліб?...
ЯК ЦЕ? – просинатись щоранку всім тим, хто був винен?...
Так… їх вже нема… але ж ранки були і у них…
Як гордо у рупор кричалося слово «людина»!...
Чого ж в Україні в тридцяті цей рупор затих?
Чого ж?...
Та у кого питаю?...
У винних – даремно.
Пішли. В кляте, збігле в роках без субтитрів, німе.
 
…не соромно в тім, що я є – росіянка.
                                               Напевно
             від гордості за Україну…
                 де я нині –
                           Є…