Її Луною звуть

Як тільки сонце сяде, 
Вона вже тут як тут,
І сріблом своїм сяє,
Її Луною звуть. 

Всміхається до мене,
І кличе танцювать,
І ми під старим кленом
Зливаємось у вальс. 

Тендітна й ніжна пані,
Коси срібні аж до п’ят.
Шепоче про кохання,
Коли всі навколо сплять. 

Торкаюсь до обличчя,
Вона сумна стає. 
Моє життя не вічне,
А серце її — моє. 

Якби ж я тільки міг
Із нею вічність жити,
І вік її любити,
Усе з нею ділити,
І чути її сміх.

Я падаю до ніг,
Скажи мені, Цар-Боже,
На що оце все схоже,
На кохання чи на гріх?