Οδυσσέας (Одіссе́й - той, що сердить богів)
Там, де пісок переходить у пам’ять, де хвиля б’є
в ребра причалу, немов у ворота чужих держав,
ми залишаємо все, що колись називали «своє»,
ми забуваємо виграв хто, хто програв.
А що та Іта́ка? Всього лиш шматок вапняку́
що пращури зду́ру назвали колись Батьківщи́ною.
Печаль. Пенелопа знов нитку сука́є в кутку́,
Й кімната просякнута сиром, вином та овчиною.
Телемах вже дорослий, і час поміж вами - мур.
Не пам’ятає батька, лише цей постійний шум
моря, що лиже скелі, і ця лазур
приносить на берег лиш водорості і сум.
Мандрівка - це спосіб легально покинути дім,
де стіни вузькі, як зашморг на горлі. Трошки
Приємніше чути сирен, розчиняючись в їхнім злім
голосі, ніж рахувати у власному дзеркалі зморшки.
Ітака - ілюзія. Крапка у до́вгому реченні, де
Є дієслова головними, як то: пливти́,
лити кров, засинати в обіймах німфи, яка веде
вглиб печери, де час втрачає свої кути.
І зрештою вдома тебе впізна́є лиш вірний пес -
А́ргос, й помре, зачувши твій рідний крок.
Й ніхто не спитає тебе про життєвий плес,
Про море, війну, мандрівку і чад думо́к.
Нічого не зміниться. Лиш Іонійська сіль
роз’я́трила рани, і скоро почнеться злива.
І ти, Одіссей, тамуєш нестерпний біль:
Додому з війни повернутися неможливо.
