На розі біля «Фори» п’ють вино
На розі біля «Фори» п’ють вино.
Тролейбус тягне і́скру за собою.
У мене, як в жорстокому кіно,
Із рук взяли перо і вклали зброю.
Весь цей бетон, антени і дроти,
Всі матюки, що вицвіли на стінах, —
Це все моє. Куди мені іти?
Знов ніч гойдає місяць на колінах.
Світ - як розбита пика уночі:
Пухка, кривава, рідна до нестями.
Я розгубив від вічності ключі
Десь між під’їздом і чужими снами.
І сизий дим, і кашель у пітьмі,
І дівчинка, що плаче на зупинці.
Ми тут усі - як в золотій тюрмі.
Якщо ми - гурт, чому ми поодинці?
Чому ми розбрелися по кутах,
Ховаючи в кишенях змерзлі руки?
У кожного свій власний, тихий страх,
І власна мова болю та розлуки.
Об’єднує нас спільне небуття,
Що прийде за війною й землетрусом.
Таке воно - поламане життя,
Яке любити ми до смерті мусим.
І навіть коли дощ іде рясни́й,
Десь наші душі в темряві пульсують.
Ми - хор німий, ми - голос вбитих мрій,
Який у цьому світі не почують.
Я обійму облущений наш рай,
Де мі́сця не знайшлося для поета.
Ще не стріляй, мій ворог, зачекай -
Хай догорить остання сигарета.
Я так люблю цей безнадійний жах!
Цей споконвічний бруд, ці обрії чаву́нні.
Зі згустком неба в вицвілих очах
Я розчиняюсь тут, як дзво́ни у відлунні.
