Ми чай пили із кульбаб, ловили сни за хвости

Аудиозапись

Ми чай пили із кульбаб, ловили сни за хвости,

Ім’я твоє пахло м’ятою і залізничним пероном.

Але у небесній пошті загубилися наші листи,

Тож ангел-диспетчер махнув прапорцем червоним.

Розлука — це коли чай стає гірким, як полин,

В пустій макітрі лунає забутий хор голосів.

Я розмовляю із тінню, тепер я сам собі млин,

Що спогади тихо меле на борошно давніх днів.

Ця пам’ять — гербарій, що вицвів на сонці за літо,

Порожня консерва, в якій зберігали зірки́.

Хотілось літати, та в небо дорога закрита,

Бо в нас замість крил — лише збиті об лід кулаки.

Засинай, моя втрато. Мовчи, моя світла печаль.

Я заклею газетами вікна, щоб спекатись ранку.

Все, що маємо, - наше розлючене, вбивче «прощай!»,

Й довжелезна дорога у ніч - геть від рідного ґанку ...

А у нашому домі тепер оселився про́тяг,

Він гортає книжки́, які ми не дочитали.

А любов була схожа на іграшку - крихітний по́тяг,

Що відвіз нас туди, де на нас не чекали.

Я вигадав місто, де ми не розі́йдемось, ні,

Там сонце — як мідний п’ятак у кишені Творця.

В те місто приходять лише у глибокому сні,

Там жоден сюжет не боїться лихого кінця.

Чуєш, мила? Це дощ? Чи це небо, хворі́ючи, шми́гає носом?

Ми згубили ключі від весни у торішньому листі.

А я стою бо́сим. Господи, я тут стою зовсім бо́сим!

На уламках скалічених доль. У порожньому місті.

Я вчу уже мову каміння і мову трави,

Забудусь. Щоб не відчувати скаженого болю.

Кохання — це постріл в самісінький центр голови,

Який випускає утомлену ду́шу на волю.

Отзывы

Отличная песня! Стихотворение и музыка хорошо дополняют друг друга