Слово
I
Михайло Михайлович підійшов до дверей власного кабінету. Насупившись, наслинив краєчок рукава білого халату, і дбайливо стер дрібний мушиний послід зі сріблястої таблички з написом «М.М. Розумашко. Головний лікар психіатричного відділення».
Вдоволений результатом, зайшов до своїх володінь, зручно вмостився у шкіряному кріслі, й почав гортати історії хвороб. Він щойно закінчив вранішній обхід пацієнтів, тож за звичкою трохи попрацював з документами, а потім зробив у кофе-машині смачне лате, й дістав з пакету смажений пиріжок з повидлом, що його завбачливо придбав дорогою на роботу. Саме тієї миті, коли лікар встромив зуби у ласощі, двері з гуркотом відчинилися. Від несподіванки господар кабінету міцно стиснув пиріжок, і з нього на чистий халат чвіркнула велика крапля начинки.
Невдоволено витер забруднення шматком паперу. Лише після цього підняв очі на відвідувачів. Перед ним постали кремезні санітари Вовка з Володькою (тезки, котрих звали лише так, аби розрізняти). Між амбалами стояв худесенький чоловічок низького зросту, схожий на голодуючого гнома. Під оком у нещасного пульсував свіженький синець, а з носа цебеніла тоненька вервечка крові.
- Цейво! Михайле Михайловичу, - почухав Вовка свої чималі чоловічі цицьки, що неприємно вимальовувалися, звисаючи під посірілим, брудним халатом. – Спіймали психа. Чіплявся до перехожих з якоюсь маячнею.
- А чому він побитий? – поцікавився Розумашко радше для проформи. Санітари часто знущалися зі слабких, безправних людей. Просто тому що могли. Зривали гнів за власне пропаще життя: за дружину, що покинула, дітей, з якими не могли знайти спільну мову, ба навіть за маленьку зарплату та прострочені комунальні платежі.
- Так ми ж того! Як там кажуть … Фізично аргументували необхідність госпіталізації, - самовдоволено гигикнув Володька. – Аби не пручався. Він же шизик!
- Ти націлився сісти у моє зручне крісло? – суворо підняв брову Михайло Михайлович.
- Та ні! Що ви! – заходився розмахувати товстими ручищами підлеглий.
- У такому разі залиш постановку діагнозу мені. А просто так бити пацієнтів неможна. Агов, Маринко! – коли з коридору вбігла чергова медсестра, тицьнув пальцем на постраждалого, - Будь ласкава, надай чоловіку першу допомогу.
Жіночка всадила недомірка на стілець, дістала з шафи вату й перекис водню, і вправно зупинила кровотечу. Увесь цей час Володька не дихав, щосили намагаючись втягувати неозоре пивне черево, аби здаватися Маринці більш мужнім.
Зрештою психіатр відпустив усіх колег, й залишився із пацієнтом сам на сам. Вимушений гість поводив себе спокійно. Навіть не без цікавості роздивлявся усе навкруги. Розумашко узяв чистий бланк, й почав збирати дані для анамнезу. Для початку записав «Не буйний».
- То як до вас звертатися?
- Пророк Божий, - беззлобно посміхнувся чоловічок.
- Добре, переформулюємо питання. Як ви записані у документах?
- Сергій Петрович Бунюк, - гугняво повідомив «гном», у котрого Маринка залишила в носі чималий шматок вати. – Та скоро це не буде мати жодного значення.
- Не матиме значення? – вдавано зацікавився досвідчений лікар. - А чому ж?
- От-от настане кінець світу.
- Ви саме про це намагалися попередити перехожих?
- Так.
- Дозвольте поцікавитися, звідки у вас інформація про апокаліпсис? З газет, чи з телевізора?
- Я ж не клінічний ідіот, - ображено хмикнув Бунюк, а потім вказав пальцем на стелю, - Він сам мені сказав.
- Бог?
- Саме так.
- І який же з них справжній? – повеселішав лікар, котрий сам був переконаним атеїстом, але трохи знався на різних релігійних течіях. – Яка конфесія права у своїх віруваннях?
- Усі вони праві.
- Та невже?!?
- А коли усі праві, значить, вони усі помиляються.
«Шизофазія», - зазначив у нотатках лікар.
- То ви вважаєте себе пророком?
- Неважливо ким я себе вважаю. Головне, що так повелів Господь.
- І що ж він вам сказав?
- Слово.
- Слово?
- Щось на кшталт пароля, аби потрапити у рай. У визначений час світ буде знищений, а ті, хто промовить Слово, вознесеться.
- І багатьох вам вдалося навернути у власну віру?
- Чотирьох.
- Непогано.
- Всевишній привів мене сюди. Напевне, він бажає врятувати когось з цього місця. Можливо, ви прагнете почути Слово спасіння? Я можу сказати його лише коли людина сама попросить. Бо рятувати душу, чи ні, - особиста справа кожного з нас. То ви маєте намір дізнатися Слово?
- Ні, дякую, - намагався не засміятися лікар. Він часто розважав себе вигадками пацієнтів, що іноді були цікавішими за роботу сценаристів Голівуду, - Краще скажіть, що буде із тими, хто не захотів слухати?
- Земля розверзнеться, а з небес почнуть падати великі вогняні кулі, шо спопелять усе навколо.
- Не надто оригінально, - розчаровано буркнув Розумашко, і у цей момент Маринка покликала його в коридор.
Довелося вийти на ґанок, де завгар місцевого автопарку віддав йому конверт з грошима в обмін на швидке проходження щорічної психіатричної комісії водіями його організації.
Повернувшись до кабінету, узрів прибиральницю бабу Клаву, що з цікавістю схилилася над Бунюком, і він саме шепотів їй щось на вухо.
- Клавдіє Семенівно! – гаркнув начальник. – Просив же прибирати лише тоді, коли в мене не йде прийом.
- Перепрошую, Михайло Михайлович, - схопила жіночка відро, швабру, й ушилася геть.
II
Розумашко викликав медсестру, й відправив нового пацієнта до палати. Залишившись наодинці з надгризеним пиріжком, ласо облизнувся, й уже збирався нарешті поснідати, коли скло у вікнах ледь чутно задрижало. Землетрус? У їх місті? Такого ще не бувало. Втім, вібрація посилювалася. Предмети на столі почали підстрибувати. Степлер похитнувся, і впав на підлогу. Знадвору долинув переляканий крик. До нього приєдналося волання інших голосів.
Вибігши надвір, психіатр побачив кількох колег, що спантеличено дивилися вгору. Піднявши очі (Довелося затуляти їх долонею від яскравого світла), помітив далеко над собою мільйони вогняних куль, що повільно, але наполегливо наближалися, дедалі збільшуючись. Тепер вже вікна не просто дрижали, вони розбивалися на дрібні гострі уламки. Зі стріхи впало та вщент розбилося кілька листів шиферу. Нещодавно відремонтований центральний корпус здригнувся, й тріснув навпіл.
- Гляньте! Гляньте! – показав санітар Володька кривим пальцем униз. – Вони … літають?
Психлікарня знаходилася на пагорбі, з якого було чудово видно усе місто. Зараз там вже загорілося кілька багатоповерхівок, палало з десяток машин, панічно метушилися місцеві жителі, а над усім цим гармидером здіймалися у небо чотири людські фігури - наче хто обережно тягнув їх на невидимих мотузках.
Розвернувшись в бік свого відділення, побачив прибиральницю бабу Клаву, що повільно летіла вгору, піднявшись над подвір’ям лікарні вже на добрих чверть кілометра. Руки її були розведені врізнобіч, і вона ще тримала в лівій відро, а в правій – швабру.
У вибитому вікні третього поверху виникла постать пророка Бунюка. Чоловік любовно дивився на всіяне смертоносним вогнем небо, наче в житті не бавив нічого красивішого. Потім пацієнт зробив крок віри в повітря, та замість того, щоб впасти, почав повільно підійматися вгору, крокуючи сходами невидимої драбини. У якийсь момент він просто молитовно склав перед обличчям руки, й почав возноситися. Кілька вогняних куль обережно облетіли його стороною, й гучно розірвалися, зіштовхнувшись з нашим світом. Один з Божих снарядів розніс на друзки їдальню, інший перетворив на брухт новенький «Volkswagen» Михайла Михайловича.
Матеріальні збитки вже не мали значення. Головний лікар психіатричного відділення відчайдушно намагався не втратити з виду постать пророка, що наразі вже була схожою на крихітну крупинку гречаної каші на недомитій тарілці.
- Слово! Скажи мені Слово! – панічно залементував Розумашко.
Та до посередника Божого було вже не докричатися.
