Дар

I

 

Дар у Пилипа проявився раптово. На той момент наш герой вже п’ятнадцять років працював молодшим помічником старшого бухгалтера заводу «ПластЗалДросЦемент», скорочено «ПЗДЦ». За часів блакитнішого неба, зеленішої трави і долара по 8 гривень це було головне виробництво країни, що забезпечувало населення пластмасою, залізом, дроселями та цементом. Але в період, про який піде мова, завод давно вже дихав на ладан, виготовляючи лише пластикові кришечки для усіх видів пляшок. Самі пляшки вироблялися на інших заводах, а потім постачалися на фабрики мінеральних напоїв, олії, оцту та інших розливних продуктів харчування.

Пилип був чоловіком середнього віку, середнього зросту та середнього достатку. Один з тих людей, яких ми постійно зустрічаємо, але ніколи не помічаємо. Обов’язки виконував ретельно, хоча й без особливого завзяття.

Єдиним, хто поважав та цінував його, був немолодий працівник місцевого відділення управління статистики. Щокварталу в останню п’ятницю третього місяця Пилип здавав йому форму «1 ПД СТД ЗКУ/2В» про використання у виробництві та утилізацію основних і допоміжних хімічних речовин, задіяних у виготовленні пластмаси, гуми, скла, будівельних матеріалів та кераміки. У такі дні наш посередній у всьому персонаж старанно голився, прасував ідеальні стрілки на брюках, вбирався у кращий клітчатий піджак з поліестеру й віскози, й вирушав до кабінету Терентія Микитовича (так звали держслужбовця). Представник влади накидав на горбатий ніс окуляри, як накидають сідло на стареньку шкапу, й уважно передивлявся усі 32 сторінки звіту, час від часу перевіряючи правильність розрахунків на допотопному калькуляторі, з кнопок котрого давно стерлися усі цифри, тому користуватися ним міг тільки цей повільний, солідний мамонт, що дивом вижив у численних чистках та пертурбаціях бюджетних установ.

- Мені звітує понад дві тисячі організацій з усього району, - зиркав він зрештою збільшеними від діоптрій чорними зіницями на нашого героя, - І ви, шановний, єдиний, чиї розрахунки завжди бездоганні.

І було в тому погляді стільки щирої поваги, що Пилип мимохіть посміхався, і, зашарівшись, покидав кабінет, розкланюючись та дякуючи за похвалу.

************************************************************************************

Тепер, маючи уявлення про нашого героя, що от-от отримає сили, до цього часу непідвладні жодному смертному, повернемося до того доленосного ранку, коли директор ВАТ «ПЗДЦ» терміново викликав Пилипа у свій просторий, вмебльований без жодного натяку на гарний смак кабінет. Коли той явився, директор задумливо дивився у вікно, чухаючи доглянутими нігтями численні складки шкіри на голомозій потилиці. Побачивши підлеглого, оживився:

- О-о-о, Пилип батькович! - забув очільник підприємства як по батькові цього пересічного чоловічка, - Проходь, присаджуйся. Ти ж, певне, знаєш, що я кілька місяців тому ліквідував відділ маркетингу?

Пилип кивнув. Він чув, що гроші, котрі вдалося таким чином зекономити, директор витратив на власний відпочинок в Еміратах, звідкіля привіз неприємну хворобу амурного штибу, від якої тепер доводиться лікуватися самому керівнику, секретарці, чоловіку секретарки та кільком колежанкам секретарчиного чоловіка.

- Так от, - вів далі пан директор. - У нас залишилися деякі фотоматеріали із зображенням продукції. Потрібно придумати якийсь римований слоган, аби вивісити по місту рекламні банери та запостити інформацію у соцмережах.

- Даруйте, та до чого тут я? – нерозуміюче закліпав короткими віями молодший помічник старшого бухгалтера. – Я ж працюю з цифрами. Якщо потрібно буде порахувати ті банери, то, звісно, я …

- Ну-ну, не прибідняйся! – байдуже відмахнувся від заперечень керівник. – Пам’ятаю, як ти хворів на пневмонію, і ми дружним колективом провідували тебе вдома.

Пилип пригадав цю подію. Тоді директор балотувався на депутата, й зненацька почав несамовито любити усіх своїх підлеглих, наче рідних дітей. Втім, тривало це недовго – до виборів, котрі він вщент програв.

- І знаєш, що мене здивувало у твоїй крихітній квартирці? – запитав власник кабінету, й сам відразу відповів, - Книги! Їх у тебе … скільки? Кількасот?

- Напевне … Проте, читати книги й писати їх – це трохи різні вміння.

- Ну сам поміркуй, друже! – почав панібратствувати опонент. - Не нашим же логістам це доручати? У тому відділі працює молодь, а вони нині і власні імена пишуть з помилками. Коротше! Ось тобі кілька фото. Завтра вранці чекаю віршовані заклики, від яких і мені захочеться придбати собі кілька вагонів нашої продукції. Все. Вільний. Мандруй творити!

 

II

 

Увечері Пилип розклав на кухонному столі картки із зображенням продукції. Покрутив, повертів їх і сяк і так. За браком ідей, дістав з полиць переклади віршів улюблених авторів: Константиноса Кавафіса та Хуана Рамона Хіменеса. Кілька годин з насолодою читав їхню поетичну спадщину. З творів грека повіяло мудрістю, рядки іспанця налаштували на ліричний лад.

Рівно опівночі кістяк задуму почав обростати м’язами слів. Але змусити себе перенести вигадку на папір виявилося непросто. А все через той випадок шкільної пори.

Коли Пилип був ще Пилипчиком, і вчився у дев’ятому класі, до них з іншого міста перевелася струнка, весела, невгамовна Галинка. Вразливий до краси хлопець й без того б в неї закохався, а новенька ще й виявилася неабиякою розумницею, і – це вабило найбільше – вміла відстоювати власну думку навіть перед суворою вчителькою літератури та вічно нахнюпленим фізиком.

Між нею й нашим героєм склалися чудові відносини, котрі от-от мали перерости у романтичні. Пилип саме збирався запропонувати піти на випускний бал як пара, коли одного разу після уроків місцевий хуліган Петро визвався супроводити Галинку додому. Дівчина наче й завагалася, але зрештою дозволила.

Примчавши зі школи додому, розлючений Пилипчик вирвав із зошита сторінку в клітинку, і вперше і востаннє надряпав вірш власної вигадки:

 

«Коли вже ти пішла з Петром,

То гарно жити вам обом.

Любіться! Може, й одружіться!

Мені до дупи ваша хіть ця!»

 

А наступного дня виявилося, що тепер Галинка з Петриком зустрічаються.

Після дев’ятого класу наш герой пішов до ПТУ, і лише через кілька років дізнався від котрогось з однокласників, що персонажі його вірша дійсно одружилися, і навіть переїхали до столиці.

Змусивши себе пригадати ці травматичні події, Пилип видихнув, насупився, й заскрипів шариковою ручкою по паперу – тепер це був аркуш записника, прокреслений чіткими, рівними лініями.

 

III

 

За кілька днів по тому у місті з’явилися численні білборди, де поруч із зображенням кришечок виробництва заводу ВАТ «ПЗДЦ» красувався напис великими червоними літерами:

 

«Мудрість вам скажу, мов Евріпід я:

«Вам ця річ потрібна, як повітря!»

Немов Божественне причастя:

Як буде кришка – буде й щастя.»

 

А вже після вихідних до кабінету бухгалтерії увірвався очманілий від почуттів, схвильований до тремору у руках директор.

- Де він!?! – заволав так голосно, що главбух з переляку вдавилася шматком печива. – Де цей геній маркетингу!?!

Пилип ледь встиг звестися на рівні ноги, як керівник схопив його, притиснув до спітнілих грудей, що аж кістки захрустіли, й розцілував так пристрасно та вдячно, як до цього не цілував ні дружину, ні секретарку.

- Продажі подвоїлися! – пояснив очільник. - Я вже думав запровадити сувору економію та закрити один з цехів, аж тут! Потрібно буде навпаки - збільшувати виробничі потужності. Оце така Пилип! Оце так рятівник!

*************************************************************************************

Далі – більше. Реклама з віршиком молодшого помічника старшого бухгалтера завірусилася у «Тік-Тоці». Тепер кришки заводу ВАТ «ПЗДЦ» почали використовувати геть за іншим призначенням. Ці різнокольорові кружальця стали модними. Люди вигадували їм мільйон різних застосувань. З них виготовляли одяг та взуття, робили іграшкові «йо-йо», складали конструктори, ними жонглювали, їх колекціонували, обмінювали, перепродавали, та навіть зняли кілька рейтингових мультфільмів про супергероїв, що мешкали у світі пластмасових кришок.

Саме повертаючись з кінотеатру, де вже місяць крутили «Кришкомен та Кришковумен рятують Пластмасвілль», Пилип уперше замислився про силу слова. Хтось ніби розблокував у його макітрі спогад про рідну бабусю. Старенька вміла зупиняти кровотечу за допомогою замовлянь, а якось пошептала у вікно, й після тижневої спеки нарешті пішов дощ. Тоді – у далекому дитинстві – це здавалося хлопчику кумедним. А що , як ….

 

IV

 

Думка «А що, як…» свердлила мозок до самісінького ранку, аж допоки Пилип не вигадав спосіб перевірити цю фантастичну теорію.

Роки зо два тому нахаба сусід позичив у нього дві тисячі гривень до кінця тижня, і досі не віддав. Спочатку наш герой нагадував про борг щомісяця, потім раз на півроку, а нещодавно взагалі махнув рукою на безнадійно втрачені кошти.

Коротенький віршик написав на клапті квитанції про оплату за воду:

 

«Раптово матиму дохід:

Дві тисячі віддасть сусід.»

 

Ледь встиг поставити крапку, як у двері наполегливо подзвонили. Спочатку господар квартири навіть сіпнувся від такого збігу, але потім голосно розсміявся припущенню, що поетична магія могла подіяти, та ще й миттєво. Тим більшим виявилося здивування, коли на порозі узрів боржника, що босоніж переминався з ноги на ногу. З одягу на бідоласі були лише пожовтіла від численного прання, розтягнута на пузі майка, та старенькі сімейні труси з намальованими білими ромашками на зеленому тлі.

- Ось, повертаю, - боязко простягнув дві банкноти тисячного номіналу кожна.

- Ага, - тільки й спромігся вичавити із себе Пилип, забираючи купюри, та зачиняючи двері перед носом вранішнього гостя.

**********************************************************************************

До обідньої перерви Пилип щосили намагався відволіктися роботою. Аж ось о 12:04, жуючи пиріжок з лівером за столиком заводської їдальні, дістав з нагрудної кишені авторучку, схопив серветку, й надряпав на ній крихітними, нерівними від нервування літерами:

 

«Директор скаже: «Здрастуй, чоловіче!»

Й ЗП мені підніме аж удвічі».

 

Трохи покумекавши, закреслив слово «удвічі», й надписав над ним «утричі».

За кілька хвилин по тому до їдальні увійшов пан директор.

- Здрастуй, чоловіче! – звернувся безпосередньо до молодшого помічника старшого бухгалтера.

Привернувши увагу інших їдаків, прокашлявся, аби говорити якомога голосніше.

- Шановні колеги, увага! Я вирішив стимулювати нашого Пилипа підняттям зарплати удвічі.

Вже майже вийшов з приміщення під нерозуміючі погляди підлеглих, але біля дверей розвернувся на закаблуках, докинувши:

- Я тут подумав. Удвічі – якось несолідно. Відсьогодні його ставка зросте утричі!

***********************************************************************************

Перед сном Пилип намагався проаналізувати усе, що сталося. Певна річ, відбувалася та ще чудасія, проте усе це не було зовсім позбавлене логіки. Цілком могло статися, що за дивним збігом обставин сусід вирішив зненацька повернути борг, а директор – об’явити про підвищення зарплати.

Аби відкинути сумніви, потрібно було утнути щось насправді неймовірне.

На якусь мить застигши над відкритим записником, нахилився, і скоро там вже блищали сині калюжі слів:

 

«До мене у Галинки є кохання,

Вона усі мої задовільнить бажання.»

 

Поставивши крапку, прислухався. Хтось дійсно підіймався на його поверх. Біля дверей кроки на секунду затихли, аж ось знову пролунали. Цей хтось підіймався на поверх вище.

Наш герой щиро розсміявся своїй наївності, й нарешті заснув міцним сном людини, що отримала усі потрібні відповіді.

 

V

 

- Пилипчику! – почувся пронизливий жіночий голос за спиною молодшого помічника старшого бухгалтера, коли той зранку вирушив на рідний ВАТ «ПЗДЦ».

Розвернувшись, узрів товстеньку кирпату жіночку з опущеними плечами та невиразними, майже прозорими очима. В пухкеньких, коротких ручках незнайомка тримала дві великі, пузаті валізи.

- Даруйте, ми знайомі? – здивувався чоловік.

- Я – Галинка! 9-А клас. Пам’ятаєш? Усе життя кохала одного тебе. Вчора серед ночі зрозуміла, що більше не можу терпіти.

- Терпіти що? – закліпав ріденькими віями Пилип.

- Як це що? Терпіти розлуку з тобою! Покинула того дурня Петра, зібрала речі, найняла таксі, й гайнула до тебе. Насилу знайшла твій дім. До речі, розрахуйся, будь ласка, з таксистом. У мене не вистачило коштів на проїзд з іншого міста.

Що тут поробиш? Пилип віддав чотири місячних заробітки таксисту, й приречено повів Галинку до своєї квартири, де жіночка відразу скинула із себе увесь одяг, й почала пристрасно цілувати переляканого Пилипа, примовляючи:

- Скажи, що мені зробити! Просто повідом, чого бажаєш.

За півтори хвилини по тому, вони обидва лежали на підлозі, й важко відхекувалися після стрімкого й пристрасного акту кохання.

Пилип спочатку хотів зателефонувати начальнику, аби попросити відгул за власний рахунок, але потім докумекав до кращої ідеї. Просто написав черговий вірш:

 

«Мені відпустку нададуть, іще й за гроші.

Бо на заводі заведуться раптом воші.»

 

Не минуло й години, як зателефонував представник відділу кадрів, аби повідомити, що через атаку паразитуючих комах усі працівники ВАТ «ПЗДЦ» отримують оплачувану відпустку до кінця тижня.

 

VI

 

Наступні кілька днів Пилип намагався безтурботно насолоджуватися життям. Галинка робила все можливе, аби догодити нашому герою. Усі його забаганки від еротичних до гастрономічних виконувалися миттєво, старанно та повною мірою. Ось тільки саме це зрештою і почало засмучувати чоловіка. Колись давно дівчина сподобалася йому своїм норовливим, бунтарським характером та тим, що мала власну думку стосовно усього на світі, й не боялася ту думку відстоювати. Тепер же перед ним була покірна, майже безсловесна істота, що безвідмовно виконувала потрібні функції – наче кавоварка, посудомийка, чи мікрохвильова піч.

Дійшло до того, що одного разу Пилип заради жарту велів їй стрибати на одній нозі, погладжуючи живіт за годинниковою стрілкою, а коли повернувся з крамниці, виявилося, що Галинка майже годину виконувала завдання, і зупинилася лише отримавши відповідну команду.

Це почало напружувати, ба навіть лякати молодшого помічника старшого бухгалтера, тож він з радістю вийшов на роботу, коли наслані ним на рідне підприємство паразити були знищені.

ВАТ «ПЗДЦ» зустрів його непривітно. Співробітники перешіптувалися за спиною, відверталися, аби не вітатися, а дехто навіть жбурляв у його бік красномовні погляди відрази. Раніше Пилипа просто не помічали, тепер же він став класовим ворогом. Пестунчиків керівництва не люблять ніде. А тут ще й підняття зарплати утричі!

Коли навіть завжди привітний охоронець на ввічливе «до побачення» гаркнув: «Шуруй вже! Не затримуй чергу.», наш герой вирішив подолати цю проблему звичним шляхом. Цього разу вірш був таким:

 

«Як риба любить воду, птах – політ,

Так хай мене обожнює ввесь світ.»

 

Наступного ранку співробітники зустріли його усім колективом на ґанку заводу. Над їхніми головами майорів величезний транспарант, на якому рівненькими різнокольоровими літерами було виведено: «Ми любимо тебе, Пилип!». Запрошений з нагоди урочистостей оркестр місцевого будинку культури посеред літа вжарив недоречну мелодію «Let it snow!», бо це було єдиною композицією, яку вони вміли грати на пристойному рівні.

Кожен працівник, широко посміхаючись, підходив, аби потиснути руку, або обійняти, не впоравшись з проявами раптової вдячності молодшому помічнику старшого бухгалтера.

Не встигла скінчитися ця чудасія, як приїхав особистий «BMW» мера, аби відвезти Пилипа на центральну площу міста, де йому вручили грамоту зі званням «Почесного мешканця». Натовп безперервно радів, шаленів та жбурляв на сцену квіти й капелюхи.

Посеред церемонії у небі щось загуділо, й на площу, розганяючи люд, приземлився гвинтокрил, котрий доправив збентеженого Пилипа у столицю до президента. Там наш герой теж надовго не затримався. Вони з головою держави пересіли на літак, й вирушили до Вашингтону, де - на Пенсильванія-авеню, 1600 - у своїй резиденції в Білому домі їх радий був вітати президент США, котрий тішився можливістю познайомитися з працівником ВАТ «ПЗДЦ», наче досвідчений уфолог, котрому випала честь першому поспілкуватися з представником позаземної цивілізації.

Потім усі можновладці разом з почесним гостем вийшли надвір, де стотисячний натовп зустрів їх аплодисментами. Люди все прибували й прибували, обсідаючи паркани, дерева та дахи будинків.

Коли керівник США супроводив нашого героя до мікрофону, аби той виголосив промову, Пилип навіть боляче ущипнув себе за дупу, аби прокинутися. На превеликий подив, виявилося, що він не спить.

- We love you! You are the best! – вигукнула перша леді, не впоравшись з емоціями, і юрба почала сатаніти від обожнювання цього посереднього в усьому чоловіка.

Пилип зрозумів, що будь-яке його слово буде сприйняте як настанова, мудріша за Нагірну проповідь Христа. Звичайно, такий прийом неабияк лестив його марнославство. Але, коли усі завмерли, очікуючи виступу, чоловік зрозумів, що він нічим не заслужив такого ревного поклоніння. В найгіршому випадку те, що відбувалося, можна було класифікувати як шахрайство, в найкращому – як спробу проходження комп’ютерної гри на мінімальному рівні складності. Чи багато в тому гідності й приводів для самоповаги? Аж ніяк!

Поки усі напружено чекали промови, а в прочинений від здивування рот першої леді залетіла муха, Пилип узяв з трибуни стікер, дістав з кишені дешеву авторучку, й написав:

 

«Нехай пове́рнеться усе до рівнова́ги.

Я хочу бути вартий слів поваги.»

 

Наш герой заплющив очі, а коли відкрив, виявилося, що він знаходиться у невеличкому кабінеті управління статистики, знайомому до дрібниць. Старенький працівник цієї організації саме закінчив перевіряти на калькуляторі зі стертими цифрами правильність підбиття підсумків по формі «1 ПД СТД ЗКУ/2В». Уважно поглянув на автора звіту зі щирим захопленням, що підсилювалося товстими лінзами окулярів. Мовив своє звичне:

- Мені звітує понад дві тисячі організацій з усього району. І ви, шановний, єдиний, чиї розрахунки завжди бездоганні.

Чорт забирай, не було у світі того дня людини, щасливішої за Пилипа.