Приходимо до тями (М.Б.)

Місто спати лягає, і вечір пронизує парк

Ля́чним мо́роком, що огортає та нищить предмети.

За добу ти скурила вже сто тридцять дві сигарети,

Поруч я – напідпитку – сумний та стрункий, мов Ремарк.

 

Це останнє побачення, на́різно далі крокуємо.

Є кохання навік, строк придатності нашого – рік.

Я подяку та ніжність до тебе, красуне, зберіг.

Та під різними стріхами нині з тобою ночуємо.

 

Скоро ніч нам запалить зірки́, та зірка́м невтямки́,

Хто там з ким розпрощався, а хто ще продовжує жити.

Нас – колишніх коханців – лиш той має право судити,

Хто і сам так трощи́в свої́ ду́ші, серця́ та кістки́́.

 

Як чудово, що ми одне́ о́дного все ж відпустили!

Серце ще озивається змучено хрипами, втім,

Бачиш пару закохану в сквері під липами? Їм

Тепер буде влучати Амур у серця́, доки скі́нчаться стріли.

 

Приходимо до тями.

Все скінчено між нами:

Комедії та драми.

Всі спалено мости.

Йдемо́ між ліхтарями

Колишніми слідами.

Ми стали берегами

Для річки самоти.