Канат

Помирають в судо́мах мільярди нервових клітин,

Ми по долі канату щодня обережно крокуємо.

Попід нами розчахнута прірва нестримних годин,

І та прірва - це час, над яким ми усі балансуємо.

 

Автотраси зшивають міста́, мов нитки́ - залюбки́,

Попід небом - безкраїм, як ду́ші стражде́нних поетів.

Знову сяють зірки, наче заупокі́йні свічки́,

Знов реальність повторює ретроспективу сюжетів.

 

По нитка́м із тих трас я прямую якраз

До квартири у жерлі вулкану палко́го кохання.

Хтивий збудник для нас - той шалений екстаз,

І пропащий цей світ шанс отримує на існування.

 

Мені лячно, що щастя втече́, що зірве́ться з гачка́.

У думок моїх нині якась романтична музичність.

За секунду я вкотре натисну на кнопку дзвінка́,

І відчинить мені та, в котрої в очах живе вічність.