Дубала
Малюк став дубала, й світ відразу перевернувся. І хоча хлопчик формально залишався на березі річки, котрий бачив тисячу разів, під новим кутом зору спостерігати за звичними речами виявилося цікавезно.
Хмари стали земною твердю, небом догори дриґом попливли човни, а з тих човників звисали люди – того й гляди випадуть. Багатоповерхове місто вдалині тепер росло згори вниз – наче хто недбало згорнув малюнок, геть усе переплутавши. І ладно ненажери-голуби примостилися угорі - вони вміли триматися кігтями за будь-яку поверхню, але Рудько – червоний вухастий пес хлопчика - сидів собі зверху, наче дупу йому добряче намазали суперклеєм.
Власне малюка й відпустили вигуляти пса. Хоча достоту й незрозуміло було, хто за ким має наглядати. Найпевніше – один за одним. Пишні жовті крони осінніх дерев також наче стали дубала, перевернувшись.
Зненацька стало сумно, як буває сумно лише у жовтні. Не через те, що скінчилося літо, й навіть не від того, що почалася школа. Вперше захотілося зафільмувати враження, показати цю неповторну мить усім навкруги. Не лише людям поруч, що бачать світ, цей світ не помічаючи. А й тим, хто житиме колись – через мільйон мільйонів років. Бо як той хтось дізнається про тихий плескіт річки, воркування голубів, цвірінькання горобців, гіркуватий запах дикої м’яти, що змішувався з міцним ароматом кави з місцевої кав’ярні просто неба.
Коли кров прилинула до голови, хлопчик почув стукіт власного пульсу у скронях. Але крізь той звук лунало іще щось ледь вловиме – наче далека пісня, котру поки що ніхто нікому не заспівав. Спочатку малюк вирішив, що то сюркотять цикади, та мотив був геть іншим – таким, сенс якого можна було зрозуміти, якщо дуже старанно намагатися.
- Як у тебе добре виходить! – поплескав у долоні незнайомий дідусь.
Рудько загарчав, тому хлопчик змушений був завалитися уперед, і, зробивши вправний переверт, стати на рівні ноги.
- Даруй, що налякав, - посміхнувся новий знайомий, – Колись і я ось так міг простояти дубала годинами. А тепер навіть на ногах тримаюся не надто певно.
- Гарна погодка, - мовив хлопчик, котрий нещодавно зрозумів, що, коли нічого сказати, дорослі розмовляють про погоду.
- Так, останні теплі дні. Ти б не затримувався надовго. Зараз швидко темніє.
- Дякую. До побачення.
Малюк попростував геть. Назирці за ним рухався вірний пес.
Здавалося, дідусь злякав мотив у голові, але дорогою додому той звук повернувся – спочатку далекий, наче церковний дзвін храму, що знаходився на пагорбі за кілька вулиць звідси. Далі мотив став навіть трохи нав’язливим – наче бджола дзижчала у макітрі, намагаючись знайти вихід. Та було не боляче, просто трохи лоскотно.
- Куди преш, розбишака? – спробував зробити серйозний голос сусідський син того ж віку, що й сам хлопчик.
- Перепрошую, не помітив тебе.
- Можна погладити собаку?
- Рудька? Звичайно.
Товариш обережно почухав псу за вухом. Рудько сторожко зиркнув на господаря, мовляв, чи той не проти.
- М’ячик побуцаємо? – запропонував сусід.
- Маю терміново йти додому, - водночас збрехав і не збрехав хлопчик, бо той сумний мотив почав віддалятися, й норовив зовсім забутися, а цього чомусь дуже не хотілося.
Забігши у власну кімнату, хлопчик, не скидаючи куртку, схопив зошит, ручку, й старанно занотував звуки, що тепер втілилися у слова:
Мене ця думка струмом пройняла,
Коли стояв на річці дубала́:
Наш світ – швидка, нестримна течія,
А осінь – плинна й неповторна … як і я.
* ілюстрацію згенеровано нейромережею.
